Мирон Бойко не тікав. Він не ховався в дешевому підвалі, не метався по ресторанах, не телефонував у паніці друзям. Він чекав.
Закрита дача його родини стояла в сосновому селищі за містом, за високим парканом і кількома постами охорони. У батьковому кабінеті горів камін, за вікном шуміли чорні дерева, у важкому келиху золотів дорогий напій. На масивному столі лежала тонка папка — особова справа капітана Назара Ковальчука. Її доставили із закритого архіву за дзвінком батька менш ніж годину тому.
Мирон читав повільно, з цікавістю, ніби вивчав не людину, а рідкісний препарат під склом. Психологічна стійкість. Висока витривалість. Схильність до домінування в критичній ситуації. Здатність діяти поза шаблоном. Низька чутливість до болю. Ефективний в одиночних операціях.
— Прекрасний екземпляр, — сказав Мирон, поправляючи окуляри в золотавій оправі.
Він не боявся. Страх здавався йому реакцією нижчого порядку. У його світі люди ділилися на архітекторів і матеріал. Архітектори будували правила. Матеріал страждав, підкорявся, ламався, інколи опирався — але все одно лишався матеріалом. Назар, на думку Мирона, був небезпечним, пошкодженим, але все ж ресурсом. Цікавим. Навіть цінним.
Сцену він підготував ретельно. Загнаний вовк іде на запах крові. Отже, треба лишити кров там, де вовк мусить її знайти.
Назар підійшов до дачі після півночі. Він був блідий майже до синяви. Рана в боці, припалена розжареним ножем, пульсувала при кожному кроці. Його трусило від холоду й втрати крові. Сил на довгу облогу не лишилося. У нього був ніж і табельний пістолет із двома набоями, підібраний після сутички в старому дворі.
Паркан для нього не був перешкодою. Навіть поранений, він переліз через нього безшумно. Вартовий біля воріт не встиг підняти тривогу — удар руків’ям у скроню вимкнув його миттєво. Назар увійшов на територію.
Сніг рипів під ногами. Будинок стояв темною громадою, але одне вікно на другому поверсі горіло теплим, майже гостинним світлом. Запрошення. Пастка.
Інстинкт, вихований роками війни, кричав йому: не заходь. Обійди. Іди в ліс. Чекай. Але чекати вже не було чим. Позаду стискалася поліція, попереду був чоловік, чий голос лунав на касеті поруч із криком Марти.
Він увійшов через незамкнені парадні двері. У холі грала важка урочиста музика. Назар криво всміхнувся. Вони всі любили прикривати бруд високим стилем.
Широкі сходи вели нагору. Крок. Ще крок. На кожному русі бік відгукувався вогнем. Двері кабінету були розчинені навстіж.
Мирон сидів у кріслі спиною до вікна.
— Ви запізнилися, капітане, — сказав він, навіть не повернувши голови. — Я розраховував побачити вас раніше.
— Дороги були зайняті.
Назар підняв пістолет. Приціл навівся Миронові між очей. Рука тремтіла від слабкості, але палець лежав на спуску твердо.
— Встати. Руки за голову.
Мирон зітхнув.
— Як бідно. Ви вбили двох моїх друзів, третього лишили жити з розбитим відображенням і прийшли завершити все банальним пострілом? Солдати до смішного прямолінійні.
— Я прийшов не розмовляти.
Назар натиснув на спуск.
Клац.
Він пересмикнув затвор. Набій вилетів на килим. Другий увійшов у патронник. Назар вистрілив знову.
Сухий клац.
Мирон нарешті повернувся і всміхнувся.
— Бойок підпиляний. Той патруль у старому дворі з’явився не випадково. Я припускав, що ви потягнетеся до знайденої зброї. За вами спостерігали майже від самого початку. Ви, Назаре, дуже цікава щурка в добре освітленому лабіринті. І біжите рівно туди, де лежить приманка.
Назар відкинув марний пістолет і вихопив ніж. Він рвонувся вперед, готовий дістатися до горла Мирона навіть зубами. Але з важких оксамитових тіней у кутках вийшли четверо.
Це була не звичайна охорона. Підтягнуті, мовчазні, у темній формі без знаків, з рухами людей, які багато років продавали вміння вбивати. Особиста гвардія тих, хто звик тримати при собі колишніх професіоналів.
Приклад ударив Назара в потилицю. Він упав, перекотився, спробував підсікти найближчого, але тіло підвело. Рана, втома, втрата крові — все разом навалилося на м’язи. Четверо свіжих бійців проти одного виснаженого капітана. Це була вже не сутичка, а побиття.
Ніж вибили важким чоботом. Руки заламали за спину так, що в плечах потемніло. Обличчя Назара втиснули в дорогий килим, що пах пилом, вовною і старим багатством.
— Обережніше, — сказав Мирон нудьгуючим голосом. — Голова має лишитися ясною. Хребет не ламати. Мені потрібно, щоб він усе відчував.
Назара підняли і кинули у важке крісло посеред кабінету. Зап’ястки й щиколотки стягнули пластиковими хомутами. Він сіпнувся, але стяжки тільки глибше врізалися в шкіру.
Мирон підійшов близько. Від нього пахло дорогим парфумом і м’ятою. Він дивився на Назара з увагою вченого, який схилився над рідкісною комахою.
— Ось ми й дісталися до суті, — сказав він. — Ви думали, що полюєте? Ні. Ви прийшли туди, куди вас вели. Касета у вас?
Він поплескав Назара по кишенях і дістав чорний пластиковий прямокутник.
— Чудово. Останній неприємний доказ повернувся додому.
Мирон відчинив шафу й вийняв шкіряний медичний футляр. На столі зблиснули інструменти: скальпелі, затискачі, тонкі пилочки, холодний метал, розкладений з акуратністю колекції.
— Ваша сестра знепритомніла доволі швидко, — сказав він, надягаючи рукавички. — Це було розчаруванням. Сподіваюся, підготовка розвідника дасть кращий матеріал. Я хочу зрозуміти, в якій точці в людини ламається воля.
Він підніс скальпель до обличчя Назара.
— Ласкаво просимо у мій світ, капітане. Тут немає ні закону, ні милосердя. Тут є тільки я…
