У кабінеті пахло не кров’ю, а лавандою, дорогим спиртом і гірким напоєм у келиху. Важка музика підіймалася до стелі, заповнюючи кімнату урочистим гулом. Від цього все, що відбувалося, здавалося ще огиднішим: ніби катування вирішили загорнути в оксамит і назвати церемонією.
Назар сидів у кріслі, стягнутий так міцно, що пальці вже почали синіти. Обличчя було біле, губи пересохли, по скроні стікав піт. Але очі лишалися сухими. Він дивився на Мирона не як жертва на ката. Він дивився як снайпер на ціль, якої поки не може дістати.
Мирон насолоджувався владою. Він зняв піджак, лишився в білосніжній сорочці й довго протирав скальпель серветкою.
— Знаєте, в чому біда таких, як ви? — промовив він. — Ви вірите у справедливість. У обов’язок. У честь. У ці старі слова, які вигадали, щоб сильним було зручніше керувати слабкими. Світ улаштований простіше. Є ті, хто має право брати, і ті, кого беруть. Хижаки і маса.
Він зробив перший надріз по вже припаленій рані на боці. Обережний, неглибокий, майже допитливий. Назар сіпнувся, зуби скреготнули, але звуку він не видав.
— Ваша сестра була масою, — вів далі Мирон, спостерігаючи, як кров тонкою лінією стікає по шкірі. — Симпатичною, свіжою, впертою. Таких цікаво перевіряти. Ви мали б радіти, що вона виявилася корисною.
Новий розріз був глибший. Біль ударив у тіло, як струм. Але розум Назара, який вижив у горах, у засідках і нічних відходах, відійшов убік. Він ніби піднявся над собою і побачив кімнату згори: крісло, скальпель, білу сорочку, кров, темне вікно. Біль був там, унизу, біля зв’язаного тіла. Не в ньому.
— Чому ви мовчите? — спитав Мирон, дратуючись.
Він чекав крику. Данило ревів. Святослав благав. Марта плакала. А цей сидів, як камінь.
— Бо мертві не розмовляють, — прохрипів Назар. — Ти ріжеш труп. Я помер того дня, коли увійшов у квартиру сестри.
Мирон розсміявся, але сміх вийшов короткий і неприємний.
— Драматично. Однак фізіологія надійніша за ваші метафори. Зараз подивимося, як довго протримається ваша легенда.
Він узяв зі столика шприц із прозорою рідиною.
— Це стимулятор. Дуже сильний. Не дасть вам відключитися, загострить відчуття, змусить кожен нерв працювати окремо. Ви почуєте власну кров. Відчуєте кожен дотик. Я хочу побачити не вашу стійкість, капітане. Я хочу побачити момент, коли вона скінчиться.
Мирон повернувся до охорони.
— Вийдіть. Чекайте за дверима. Мені треба лишитися з ним без зайвих очей.
Старший охоронець насупився.
— Він спецпризначенець. Навіть зв’язаний, він небезпечний.
— Він напівтруп, — холодно відповів Мирон. — Ви сумніваєтеся в моїх наказах?
Охоронці вийшли. Замок клацнув. У кабінеті лишилися двоє: садист зі скальпелем і людина, яку він вважав уже зламаною.
Голка ввійшла у вену. Спершу Назар відчув холод. Потім серце вдарило так, ніби хотіло розколоти груди. Кров понеслася тілом вогнем. Мирон чекав посилення болю, сліз, паніки. Але препарат дав Назарові те, чого йому бракувало останні години: шалену, нелюдську енергію.
Зіниці розширилися. М’язи налилися каменем. Біль не зник — він став паливом. Кожен поріз, кожен опік, кожен зламаний шматок усередині перетворився на одну чисту команду: вижити на секунду довше, щоб убити.
Мирон нахилився до нього. Надто близько. Він тримав скальпель біля Назара над оком і всміхався, як людина, остаточно впевнена у своїй владі.
— Ну що, герою? Подивимося, якого кольору у вашого страху.
Він забув просту річ: звір, загнаний у кут, здатен перегризти власну лапу, якщо це відкриє йому дорогу до горла мисливця.
Назар вдихнув. Час сповільнився. Він побачив жилку на шиї Мирона, почув цокання годинника, відчув пластик, що врізався в зап’ястки. Потім почав тягнути руки. Великі пальці не проходили крізь стяжки. Отже, їх треба було перестати мати такими, якими вони були.
Суглоби хруснули. Біль спалахнув осліпливо, але стимулятор перетворив його на лють. Назар вивернув великі пальці із суглобів і витягнув закривавлені кисті з хомутів. Пластик зісковзнув, лишивши глибокі смуги на шкірі.
Мирон не встиг кліпнути. Він іще стояв зі скальпелем, іще насолоджувався владою, коли жертва вилетіла з крісла пружиною. Назар перехопив його руку, вдарив об дубовий стіл і втиснув скальпель униз. Лезо пройшло крізь долоню Мирона і ввійшло в дерево, прибивши її до стільниці.
Мирон відкрив рота, щоб закричати. Удар ребром долоні в кадик перетворив крик на сиплий свист.
— Урок закінчено, — сказав Назар.
За дверима вже бігли. Важкі кроки, короткі команди, метал зброї. Назар повернув голову. Двері зірвалися від удару, і в кабінет увірвалися четверо охоронців.
Вони були професіоналами. Але вони запізнилися рівно на ту мить, яка відділяє ката від жертви. Назар більше не був виснаженим утікачем. У його крові бушувала хімія, біль і пам’ять про Марту. І всі вони стояли надто близько…
