Перший охоронець піднімав зброю, коли Назар уже бачив траєкторію його руху. Світ навколо розтягнувся, став в’язким, майже прозорим. Ствол ішов угору повільно, гільза на ремені похитувалася, око бійця звужувалося перед пострілом. Назар схопив зі столу важке кришталеве прес-пап’є і жбурнув. Удар припав у скроню. Охоронець упав, не встигнувши натиснути на спуск.
Назар пішов перекатом під лінію вогню і підхопив пістолет-автомат, що випав. Кабінет, обшитий темним деревом, в одну мить перетворився на тісне пекло. Постріли били по вухах, тріски летіли від меблів, скло сипалося на килим, музика захлинулася тріском і криками.
Другий охоронець дістав кулю в коліно, а потім у шию, де захист не закривав артерію. Третій устиг кинутися зблизька, але Назар зустрів його ліктем у горло, вирвав зброю і вистрілив майже впритул. Четвертий, побачивши, як швидко зникли троє, відступив. У його очах з’явилося те, що Назар уже бачив в очах Бугая і Марка, — пізній, справжній страх.
— Не треба, — видихнув він, опускаючи ствол.
Назар вистрілив. Куля ввійшла між очей. Тіло сповзло по стіні, лишаючи темний слід на дорогих шпалерах.
Тиша повернулася різко, ніби хтось вимкнув світ. У кабінеті пахло порохом, кров’ю, розколотим деревом і людською слабкістю. Четверо найкращих охоронців лежали мертвими. Лишився один.
Мирон Бойко, прибитий до столу власною рукою, тремтів дрібним тремтінням. З нього злетіла вся зарозуміла філософія, весь блиск мови, вся холодна маска надлюдини. Перед Назаром був мокрий від страху, скиглючий чоловік, який дуже хотів жити.
— Не вбивай, — прохрипів він. Голос свистів після удару. — У мене є гроші. Багато. Рахунки за кордоном. Золото. Я все віддам. Усе підпишу. Ти зможеш зникнути. Тільки лиши мене.
Назар підійшов. Адреналіновий вогонь уже починав спадати, лишаючи по собі свинцеву втому, біль у понівечених руках і глухий жар у боці.
— Жити? — тихо перепитав він. — Марта теж хотіла жити. Їй було дев’ятнадцять. А ти хотів дізнатися, де в неї душа.
— Мій батько… — Мирон спробував випростатися і завив, коли скальпель сіпнувся в рані. — Ти не розумієш. Мене не можна вбивати. Тебе знайдуть. Тебе зітруть. З-під землі дістануть.
— Мене вже не знайти.
Назар висмикнув скальпель зі столу. Мирон скрикнув, притискаючи пробиту долоню до грудей.
— Я вже там, куди ти мене лякаєш відправити. Просто прийшов забрати тебе із собою.
Він схопив Мирона за волосся і змусив підняти обличчя. У чорному дулі пістолета відбилися окуляри, мокрі вії, розчавлена гординя.
— Твій розум, твої зв’язки, твої розмови про хижаків — усе це пил, Мироне. Мозок — лише сіра жирова маса, якщо в ньому немає совісті. Дев’ять грамів металу сперечаються переконливіше за будь-яку філософію.
— Будь ласка, — прошепотів Мирон. Потім раптом тонко, по-дитячому: — Мамо…
Постріл обірвав слово. Тіло Мирона обм’якло, і Мозок зграї перестав існувати, лишивши на паркеті тільки пляму і тишу.
Назар стояв серед розгромленого кабінету. Руки боліли так, ніби їх розтрощили камінням. Кров текла по пальцях, капала на килим. Список було закрито. Чотири імені більше не вимагали продовження. Але полегшення не прийшло. На місці ненависті утворилася порожнеча, холодна й гулка, як склеп.
Знизу долинуло виття сирен. Потім тупіт десятків ніг сходами. Голос через мегафон:
— Ковальчук! Кинути зброю! Працює штурмова група поліції!
Двері, вже зірвані з петель, здригнулися від нового удару. До кімнати увірвалися люди в касках і бронежилетах. Десятки стволів уп’ялися в Назара.
Слідом увійшов Павло Гнатюк. Він переступив через тіла охоронців, окинув поглядом розгромлений кабінет, мертвого Мирона, розбиті меблі й капітана, що стояв посеред усього цього.
— Ну ти й м’ясник, — видихнув він.
Але в його голосі не було колишньої зневаги. Лише страх. І, можливо, слабка тінь розуміння.
Назар повільно підняв пістолет. Не на них. Він приставив ствол до власного підборіддя. У клітку живим він не піде…
