Кімната стиснулася в тугу пружину. З одного боку — стволи штурмової групи, з другого — пістолет, упертий Назарові під підборіддя. Тишу порушували лише важке дихання бійців, потріскування розбитої лампи й розмірений стукіт крові, що падала з краю столу на паркет.
Гнатюк зробив обережний крок уперед і опустив зброю стволом донизу.
— Назаре, опусти, — сказав він несподівано м’яко. — Ти своє зробив. Зграю знищено. Більше нікого шукати.
Назар усміхнувся. Кров на його губах здавалася чорною.
— Тепер ти заговорив, майоре? У квартирі Марти ти говорив інакше.
Гнатюк скривився, ніби дістав удар.
— Я знаю. Тоді я був сволотою. Але зараз ти можеш лишитися живим. Буде суд. Гучний. Ми піднімемо матеріали, витягнемо назовні їхніх батьків, зв’язки, дах. Ти станеш символом, розумієш?
— У вашій системі символи живуть недовго. У камері повісяться на простирадлі. На допиті дістануть серцевий напад. На етапі зникнуть. Я не політик, Гнатюку. Я солдат. У полон не здаюся.
Зламаною, розпухлою рукою він повільно поліз у внутрішню кишеню. Бійці напружилися, пальці побіліли на спускових гачках.
— Не стріляти! — гаркнув Гнатюк. — Тримати його, але не стріляти!
Назар дістав касету. Чорний пластик тьмяно зблиснув у світлі ліхтарів. На ній не було напису, але кожен кадр був випалений у його пам’яті.
— Знаєш, що це?
Гнатюк не відповів.
— Це не моя страховка. Ваша. Тут усе: Данило, Марко, Святослав, Мирон. Їхні обличчя, голоси, дата, кімната. І Марта. Тут видно, як діти ваших господарів роблять те, про що ви потім пишете в протоколах як про “неясні обставини”.
Обличчя Гнатюка змінилося. Він зрозумів. Перед ним був не просто доказ. Це була бомба, закладена під фундамент тих, хто десятиліттями вважав себе вищим за закон. Якщо касета вийде назовні, полетять не лише посади. Обваляться родини, кар’єри, міфи, стіни кабінетів.
— Віддай, — хрипко сказав він. — Це речовий доказ. Я оформлю як слід. Долучу до справи.
— Це не речдок, — Назар похитав головою. — Це совість. Твоя, якщо вона в тебе ще лишилася. Я розправився з тими, до кого зміг дістатися. Але їхні батьки дали їм право думати, що ніж належить їм. Вони сидять вище. До них мені вже не дійти. Тепер це твоя війна.
Він кинув касету. Вона ковзнула по закривавленому паркету й зупинилася біля чобота Гнатюка.
Майор подивився на неї, потім на Назара. У цю мить у кабінеті вирішувалася доля не однієї справи, а чогось більшого — можливо, останньої можливості для людини у формі не стати остаточно частиною гнилі.
— Якщо ти сищик, — сказав Назар, відступаючи до відчиненого вікна, за яким шумів нічний бір і чорніла крижана вода, — ти даси їй хід. Якщо ти сміття, спалиш. Вибір за тобою.
— Стій! — крикнув Гнатюк, зрозумівши, що Назар робить. — Там висота. Там річка. Ти розіб’єшся або підеш під лід.
Назар опустив пістолет. Уперше за ці дні в його очах темрява розступилася. На її місці з’явився спокій — страшний, ясний, остаточний.
— Моя війна закінчена, майоре. Честь маю.
Він не вистрілив. Просто відштовхнувся здоровою ногою від підлоги і спиною вперед випав у чорну зимову порожнечу.
— Тримати! — закричав Гнатюк, кидаючись до вікна.
Він устиг побачити, як темна постать майнула в промені прожектора і зникла внизу. За секунду пролунав важкий сплеск. Чорна вода, не скута кригою посеред русла, зімкнулася над Назаром.
Бійці підбігли до вікна, спрямували вниз ліхтарі. Вода вирувала, несучи уламки криги. Тіла видно не було. Лише кола, що швидко рвалися течією, і тиша.
Гнатюк стояв, вчепившись у раму побілілими пальцями. Холодний вітер бив його по обличчю, видуваючи з грудей рештки урочистого збудження. За спиною лежали мертві, біля ніг — касета.
Він нахилився і підняв її. Сховав у внутрішню кишеню кітеля, ближче до серця, де тепер билося не лише страх.
— Пішов, — сказав один із бійців, знімаючи маску. — Майоре, викликати водолазів? Катери? Перекривати русло?
Гнатюк подивився на чорну воду, потім на тіло Мирона біля столу.
— Ні, — сказав він тихо, але твердо. — У рапорт: підозрюваний Назар Ковальчук чинив збройний опір і був ліквідований під час спроби втечі. Тіло забрало течією. Справу закрито.
Він розвернувся і пішов до виходу. Пластиковий прямокутник у кишені ніби пік груди. Справа капітана Ковальчука тієї ночі закрилася назавжди. Справа майора Гнатюка тільки починалася…
