Костя першим зрозумів, що робити. Без шапки кинувся до самоскида біля магазину. Там, між парканом і яром, звужувалася та сама дорога, яку Роман відсипав і вкатав. Костя встиг поставити машину впоперек і заглушити двигун, перш ніж фари пікапа вдарили в лобове скло. Сергійко з ферми, чортихаючись, вивів навперейми трактор.
Пікап ковзнув боком, уткнувся в сніговий відвал. З пів хвилини ревів на місці. Потім повільно розвернувся й рушив назад, повз клуб, повз людей, що висипали на мороз. Водій дивився просто перед собою. Попереду лишалася одна дорога — через старий сад, далі вона нікуди не вела.
— На висілки! Артеме! — крикнула Раїса Леонідівна.
Він підхопив її на ходу. За ними в кузові чийогось позашляховика вже їхали чоловіки. На повороті біля її будинку Раїса Леонідівна звеліла зупинитися, вискочила й, задихаючись, стягла з веранди кільця сірої прядив’яної мотузки. Від жовтня вона лежала там. Навіщо знадобилося забирати її зараз, Раїса Леонідівна й сама не знала.
Артем мовчки кинув мотузку назад. Тут Раїса Леонідівна побачила на задньому сидінні Ольгу: та сиділа неприродно рівно, з палицею. Коли вона встигла залізти в машину, ніхто не зрозумів.
Біля бузку стояв пікап із відчиненими дверцятами. Його фари освітлювали колодязь: зірвану печатку, сталевий лист, який із брязкотом тягла лебідка, і Романа на самому краю. Без куртки, у самій білій сорочці, він тримав трос, а вільною рукою — Толю за зап’ясток. Через сад до них вів єдиний слід; навколо білів ще ніким не займаний сніг.
Кришка стала на ребро, завалилася набік. Роман випустив трос. Артем зупинив машину й вискочив, але Раїса Леонідівна піднятою рукою звеліла йому зачекати. Далі вона пішла сама, потопаючи в снігу. Чоловіки, які приїхали слідом, залишилися біля дерев.
Роман стояв на широкому пласкому камені й дивився в чорноту, що відкрилася перед ним. Плечі в нього здригалися; на кроки за спиною він не обернувся.
— Романе, — покликала Раїса Леонідівна.
— Там порожньо, мати. Я подивитися хотів, стільки років не заглядав, — відповів він мирно, усе ще дивлячись униз. — Усе думав: хоч що зроблю, вона там. Я ж правильно жив, людям допомагав. Хотів, щоб одне інше врівноважило. Щоб хтось подивився й зрозумів: тут одне, зате скільки з другого боку. Сорок дворів. А її там немає. Виходить, даремно все? Тоді навіщо я?
— Відпусти дитину.
— Та не зачеплю я його! Ви що, це син мій. — Він нарешті повернувся. Сніг танув на обличчі; усмішка то з’являлася, то розпадалася. — Толю, скажи тітці Раї, хто кришку закрив. Ми з тобою про що домовилися? Нікому тебе не віддам. Скажеш — поїдемо, ніхто нас не знайде. Синку. Ну скажи.
Він потягнув хлопчика за руку. Толя стояв біля краю, курточка була розстебнута, сніг осідав на волоссі. За сім тижнів від нього не почули ні звуку.
Раїса Леонідівна наблизилася на крок, потім іще. Хлопчик подивився на неї. Вона виставила праву руку й повільно, зігнувши палець, тричі постукала в повітрі. Ні слова не сказала. Тільки побачила, як у нього здригнулося горло.
— Ти, — вимовив Толя хрипко, ледь чутно; голос був зовсім не дитячий. — Закрив ти. Тату, я бачив. Це ти закрив.
Роман здригнувся, ніби його вдарили в груди. Глянув на сина — і хватка ослабла. Толя вирвав зап’ясток, кинувся геть і впав обличчям у сніг. Раїса Леонідівна встигла вхопити його за комір; потягнула до себе й сама повалилася горілиць.
Роман похитнувся. Намагаючись устояти, відступив по пласкому каменю — тому самому, на якому вона в жовтні сиділа перед самоскидом. Два століття камінь протримався в мурованні на чесному слові. Вісім років вогкості, рятувальні роботи й троси розхитали його ще дужче.
Почувся глухий хрускіт, як від підгнилої сходинки. Мурування під ногами поповзло. Роман змахнув руками, здається, встиг підвести погляд до неба — і біла сорочка зникла в проваллі. Він не закричав.
Секунду нічого не було чути. Другу. Потім із глибини долинув важкий сплеск, зашурхотіли камінці, що сипалися вниз.
Усе.
На гілках вітер ворушив сніг. На висілках ніхто не рухався. Раїса Леонідівна лежала, притиснувши хлопчика, і чула частий стукіт його серця.



















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?