Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Шестирічний хлопчик попросив знахарку врятувати маму з колодязя, але заборонив кликати батька

Частина 14 з 18

— Сьогодні він при всіх поруч із нею сяде, руку її візьме. Хлопчик дивитиметься. Я вночі думала, скільки йому ще винним залишатися. Дві доби для шестирічного — багато. Надто багато. Ходімо, тітко Раю. Ви попереду.

У клубі Вільхової Лощини майже не залишилося вільних місць. Роман ремонтував його три роки тому: нові крісла, великий екран, оксамитова завіса на сцені. Тепер школярки закінчували читати вірші, а жінки тримали на колінах перев’язані стрічками коробки з посудом і теплими шалями. У задусі змішалися запахи мокрих пальт, парфумів, пирогів.

Наташин візок поставили в проході біля першого ряду. Маленька, бліда, вона сиділа в новій блакитній сукні, дібраній для свята. Ліворуч Роман, у білій чистій сорочці, тримав її долоню у своїй великій руці. Праворуч — Толя, який поклав руки на коліна.

Вірші закінчилися, відлунали оплески. Роман вийшов до мікрофона на сцену; Оксана вже витирала очі.

— Дорогі мої… — почав він тепло й хриплувато. — Говорити гарно я не вмію, самі знаєте. Народився я тут, батько мій тут похований. Страшнішого за цей рік у нашої сім’ї не було. Наташа моя звідти повернулася, звідки не повертаються. Любов її повернула, бо мати є мати. І син наш урятував. Йому лише шість, а він урятував її, хоч би що сталося. Сьогодні вона знову вдома. Скоро ми поїдемо: лікарі кажуть, треба вивезти їх із цих місць. Ви всі мені рідні. Скільки міг, стільки для вас робив. Якщо щось не так — пробачте. Я тут усе життя поклав, іншого мені…

Він дивився в зал зі своєю винуватою усмішкою, жінки плакали. На останніх словах відчинилися двері. Кілька людей обернулися до Раїси Леонідівни, яка увійшла в хустці в бічний прохід. Обличчя відразу застигли.

Вона просувалася неквапно. За спиною по новій дерев’яній підлозі вдаряв ціпок. Крок — ціпок. Крок — ціпок. Спочатку повернулися задні ряди, потім середні; шепіт пробіг уперед, як вітер житом. Чиясь коробка впала, посуд усередині дзенькнув. Дашка біля проходу схопилася, притиснувши долоню до рота, і знову сіла.

— Господи… Оля! Олька Головко! — вимовив чийсь старечий голос.

Роман урвав промову, лишившись із піднятим мікрофоном. За десять кроків від сцени стояла Ольга Яблонська: сива, коротко стрижена, худа, спираючись на ціпок. Раїса Леонідівна відійшла вбік.

Кілька секунд зал не дихав. Сім тижнів Раїса Леонідівна чекала, коли побачить таке обличчя Романа. Наче воно розпалося: рот за звичкою ще всміхався, а очі вже були сповнені жаху — так із кабіни дивляться на щось, що раптом постало впоперек нічної дороги. Тепер він знав, кого не виявилося на дні. Вісім років він відсипав дороги над порожньою могилою.

— Привіт, Романе. — Тихий бібліотечний голос долинув до останнього ряду. — Не з шофером я поїхала. Із колодязя на висілках. Вісім років тому, 26 жовтня, ти мене туди скинув. Потім приїздив слухати, чи я ще стукаю. Витяг мене твій батько. Я прийшла сьогодні сказати Наташі Головко та її синові: сама вона не падала. І хлопчик кришки не закривав. Ти це зробив.

У візку випросталася Наташа. Через прохід вони подивилися одна на одну — дві жінки, які раніше ніколи не зустрічалися. Лише секунду, але в ній умістився б увесь біль світу. Наташа повільно підняла руку. Зігнутий палець тричі вдарив по підлокітнику. Тук, тук, тук.

Ольга кивнула.

— Він зіштовхнув мене, — сказала Наташа. Слабкий голос пройшов крізь тишу, як тріщина кригою. — Роман мене в колодязь зіштовхнув. Я неправду сказала. Він сказав, що Толя в нього.

Зал заговорив разом. Хтось скрикнув, Оксана осіла на стілець. Інна голосно вилаялася — сорок років від неї такого не чули. Хлопці з кар’єру підвелися, ще не розуміючи, куди прямувати.

Раїса Леонідівна серед шуму шукала Романа на сцені. Його не було. Від кинутого на підлозі мікрофона в динаміках стояв низький гул. Вона перевела погляд на перший ряд: Толине місце було порожнє. Біля сцени гойдалися бічні двері.

Її крик потонув у голосах. Розштовхуючи людей ліктями, сімдесятиоднорічна Раїса Леонідівна побігла до виходу, але Артем устиг раніше.

Надворі сніг замітав дахи, сходинки, сліди великих черевиків. Маленьких поруч майже не було: дитину винесли на руках. Ревіння мотора — і пікап зірвався зі стоянки вниз, до траси…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
ВалентинаУкраїна

Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?

Усі обговорення

Ще з рубрики «Герої»

Усі історії рубрики