— Сьогодні він при всіх поруч із нею сяде, руку її візьме. Хлопчик дивитиметься. Я вночі думала, скільки йому ще винним залишатися. Дві доби для шестирічного — багато. Надто багато. Ходімо, тітко Раю. Ви попереду.
У клубі Вільхової Лощини майже не залишилося вільних місць. Роман ремонтував його три роки тому: нові крісла, великий екран, оксамитова завіса на сцені. Тепер школярки закінчували читати вірші, а жінки тримали на колінах перев’язані стрічками коробки з посудом і теплими шалями. У задусі змішалися запахи мокрих пальт, парфумів, пирогів.
Наташин візок поставили в проході біля першого ряду. Маленька, бліда, вона сиділа в новій блакитній сукні, дібраній для свята. Ліворуч Роман, у білій чистій сорочці, тримав її долоню у своїй великій руці. Праворуч — Толя, який поклав руки на коліна.
Вірші закінчилися, відлунали оплески. Роман вийшов до мікрофона на сцену; Оксана вже витирала очі.
— Дорогі мої… — почав він тепло й хриплувато. — Говорити гарно я не вмію, самі знаєте. Народився я тут, батько мій тут похований. Страшнішого за цей рік у нашої сім’ї не було. Наташа моя звідти повернулася, звідки не повертаються. Любов її повернула, бо мати є мати. І син наш урятував. Йому лише шість, а він урятував її, хоч би що сталося. Сьогодні вона знову вдома. Скоро ми поїдемо: лікарі кажуть, треба вивезти їх із цих місць. Ви всі мені рідні. Скільки міг, стільки для вас робив. Якщо щось не так — пробачте. Я тут усе життя поклав, іншого мені…
Він дивився в зал зі своєю винуватою усмішкою, жінки плакали. На останніх словах відчинилися двері. Кілька людей обернулися до Раїси Леонідівни, яка увійшла в хустці в бічний прохід. Обличчя відразу застигли.
Вона просувалася неквапно. За спиною по новій дерев’яній підлозі вдаряв ціпок. Крок — ціпок. Крок — ціпок. Спочатку повернулися задні ряди, потім середні; шепіт пробіг уперед, як вітер житом. Чиясь коробка впала, посуд усередині дзенькнув. Дашка біля проходу схопилася, притиснувши долоню до рота, і знову сіла.
— Господи… Оля! Олька Головко! — вимовив чийсь старечий голос.
Роман урвав промову, лишившись із піднятим мікрофоном. За десять кроків від сцени стояла Ольга Яблонська: сива, коротко стрижена, худа, спираючись на ціпок. Раїса Леонідівна відійшла вбік.
Кілька секунд зал не дихав. Сім тижнів Раїса Леонідівна чекала, коли побачить таке обличчя Романа. Наче воно розпалося: рот за звичкою ще всміхався, а очі вже були сповнені жаху — так із кабіни дивляться на щось, що раптом постало впоперек нічної дороги. Тепер він знав, кого не виявилося на дні. Вісім років він відсипав дороги над порожньою могилою.
— Привіт, Романе. — Тихий бібліотечний голос долинув до останнього ряду. — Не з шофером я поїхала. Із колодязя на висілках. Вісім років тому, 26 жовтня, ти мене туди скинув. Потім приїздив слухати, чи я ще стукаю. Витяг мене твій батько. Я прийшла сьогодні сказати Наташі Головко та її синові: сама вона не падала. І хлопчик кришки не закривав. Ти це зробив.
У візку випросталася Наташа. Через прохід вони подивилися одна на одну — дві жінки, які раніше ніколи не зустрічалися. Лише секунду, але в ній умістився б увесь біль світу. Наташа повільно підняла руку. Зігнутий палець тричі вдарив по підлокітнику. Тук, тук, тук.
Ольга кивнула.
— Він зіштовхнув мене, — сказала Наташа. Слабкий голос пройшов крізь тишу, як тріщина кригою. — Роман мене в колодязь зіштовхнув. Я неправду сказала. Він сказав, що Толя в нього.
Зал заговорив разом. Хтось скрикнув, Оксана осіла на стілець. Інна голосно вилаялася — сорок років від неї такого не чули. Хлопці з кар’єру підвелися, ще не розуміючи, куди прямувати.
Раїса Леонідівна серед шуму шукала Романа на сцені. Його не було. Від кинутого на підлозі мікрофона в динаміках стояв низький гул. Вона перевела погляд на перший ряд: Толине місце було порожнє. Біля сцени гойдалися бічні двері.
Її крик потонув у голосах. Розштовхуючи людей ліктями, сімдесятиоднорічна Раїса Леонідівна побігла до виходу, але Артем устиг раніше.



















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?