Роман врятував пораненого вовка, а той став його захисником і допоміг наблизитися до розгадки давньої трагедії

Гриценко хрипів, широко розплющивши очі. Дивився він не на ніж і не на Романа: поруч стояв вишкірений Дружок.

— Прибери звіра, — видавив він. — Розповім. Усе розповім.

На кивок Романа вовк відступив на кілька кроків. Голодного погляду з поверженого чоловіка він не зводив.

— Починай, — Роман послабив натиск, дозволяючи Гриценкові дихати. — Хто був у наручниках?

Той насилу ковтнув. Слова давалися йому не відразу.

— Майкл Картер. Американський агент. Працював під прикриттям у Міністерстві оборони, завербував кількох офіцерів із вищого керівництва. Генерала Бєлова теж. Ми його вирахували, але взяти без галасу не могли: надто серйозні зв’язки. Тому й знадобився весь цей спектакль із захопленням школи.

— Спектакль? — голос Романа тремтів від люті. — Ти називаєш загибель дітей спектаклем?

— Їхню загибель ніхто не планував! — вигукнув Гриценко. — Ми все розрахували. Люди, яких ви прийняли за бойовиків, працювали на нас. Вони мали зобразити захоплення, вимагати викуп і здатися. А ти поліз на штурм і все зірвав!

— Я виконував наказ, — процідив Роман. — Наказ вашого начальства!

— Нічого подібного, — Гриценко похитав головою. — Штурмувати ніхто не наказував. Треба було чекати подальших вказівок. Підроблений наказ тобі передав сам генерал Бєлов. Йому потрібно було зірвати операцію та врятувати свого американського куратора.

У пам’яті знову затріщала рація. У навушнику пролунав знайомий голос генерала: «Негайно на штурм». Дітей почали вбивати. Роман тоді ані секунди не вагався — віддав команду й повів своїх людей на смерть.

— А я всі ці роки… — прошепотів він. — Я вважав, що вони загинули з моєї вини.

— Винен генерал Бєлов, — хрипко відповів Гриценко. — Він розумів, що під час штурму ви всі загинете. Його це влаштовувало, аби тільки ми не дісталися до Картера. Та полоненого ми встигли забрати ще до вашого штурму. А потім прибрали й генерала. Оголосили, що він загинув від рук бойовиків.

Роман відпустив його й сів на підлогу. Зізнання приголомшило його. Стільки років він ніс жахливий тягар вини за дітей і товаришів, переховувався, наче злочинець. Тепер виходило, що він був пішаком у чужій таємній грі.

— А що сталося з Майклом? З американцем? — нарешті запитав він.

— Допитали, ліквідували, — байдуже відгукнувся Гриценко, розтираючи зап’ястя. — Список завербованих отримали. З більшістю вже розібралися. Деякі залишилися працювати під нашим контролем, подвійними агентами. Звичайна робота.

— Звичайна робота, — повторив Роман. — Діти теж до неї входили?

Гриценко відвів очі.

— Сталася помилка. Непередбачене ускладнення. Ми не хотіли, щоб так вийшло.

— А я, по-твоєму, хотів? — Роман схопився на ноги. — Я йшов їх рятувати! Вірив, що чиню правильно. — Він схопив Гриценка за лацкани й ривком поставив на ноги. — Ви зі своїми господарями відібрали в мене все: майбутнє, службу, добре ім’я. Зробили чудовиськом, людиною, яка одним наказом занапастила дітей. І тепер ти називаєш це помилкою?

Гриценко зблід, наче приготувався до удару. Та Роман раптом розтиснув руки й відступив.

— Знаєш, що найстрашніше? — тихо запитав він. — Не те, що ти зрадив мене. Ви зрадили їх — дітей, які вірили, що держава їх захистить. Зрадили батьків, які досі не знають, чому загинули їхні сини й дочки. Цього я вам ніколи не пробачу.

Гриценко опустив голову й мовчав. Жодне виправдання не могло спокутувати загибель невинних.

— І що тепер? — нарешті запитав він. — Уб’єш мене?

— Ні. Я не з ваших, — Роман похитав головою, потім підняв із підлоги теку. — Документи я заберу. Люди дізнаються, що насправді сталося у школі. Дізнаються, як високі чини заради політичних ігор зрадили і свою країну, і тих, кого мали захищати.

— Від тебе дізнаються? — Гриценко скривився в усмішці. — Тобі ніхто не повірить. Збіглий злочинець, на якому смерть заручників! За мною служба безпеки, усі засоби масової інформації, вся машина пропаганди. Тебе оголосять божевільним, терористом, іноземним агентом — ким завгодно. А потім швидко приберуть.

Роман розумів: у словах Гриценка була правда. Система була надто могутньою, щоб одна людина могла відкрито піти проти неї.