Роман врятував пораненого вовка, а той став його захисником і допоміг наблизитися до розгадки давньої трагедії

Він повернувся до виходу. Гриценко відразу кинувся на нього, і в руці блиснув маленький стилет, досі прихований у рукаві. Запасна зброя — давня звичка людей його професії.

Дружок виявився швидшим. Сіра блискавка перетнула шлях нападникові; вовк вчепився йому в горло.

— Ні! Відпусти! Відпусти його! — Роман кинувся до Дружка.

Допомогти вже було неможливо. Гриценко лежав на підлозі з розплющеними незрячими очима. Поранення в шию виявилося смертельним.

Роман опустився біля тіла навколішки. Такого кінця він не хотів — не хотів убивства. Чи мав він вибір, він не знав. Дружок відійшов убік, облизуючи морду. У його жовтих очах не було ні жалю, ні каяття — лише дика, первісна справедливість.

— Треба йти, — прошепотів Роман, підводячись. — Негайно.

Усі знайдені документи про операцію «Двійник» він зібрав і поклав до рюкзака. Потім стер відбитки з усіх поверхонь, яких торкався. Перед смертю Гриценко згадував напарника — той міг повернутися будь-якої миті.

З архіву вони вибралися разом. Поки йшли до виходу з будівлі, уривки розмови складалися у Романа в жахливу картину: зрада, цинізм, людське життя, яким ніхто з цих людей не дорожив. Він іще не знав, як розпорядиться отриманими відомостями. Чи зуміє донести їх до людей? Або Гриценко має рацію і система розчавить його за першої ж спроби заговорити?

Надворі Роман глибоко вдихнув прохолодне нічне повітря. Дощ скінчився; у розривах хмар проступили зорі. Йому думалося, що десь за ними живуть душі загиблих дітей. Правду про їхню смерть мають дізнатися.

— Ходімо, друже, — тихо сказав він. — Роботи в нас іще багато.

Дружок поглянув на нього мудрими очима, наче зрозумів, яке рішення прийняла людина, і мовчки рушив слідом. Вони йшли порожніми вулицями сплячого міста — двоє втікачів, двоє знедолених, яких поєднали незвичайна дружба й спільна доля. Попереду не було нічого певного, крім небезпеки; можлива була й смерть. Відступити Роман уже не міг: надто багатьом вони були зобов’язані загиблим.

Через рік у будинку на околиці Горобинців, де раніше жив Віктор Федорович, мешкав новий господар. Високий, суворий, зі шрамами на обличчі та пов’язкою на лівому оці, він відгукувався на ім’я Вадим Олегович. Селяни поважали його за працьовитість і справедливість, хоча товариським його назвати було не можна.

Саме село жило, як і раніше. Одну пору року змінювала інша, народжувалися діти, відходили старі; життя невеликого лісового поселення плинуло неквапно, своєю чергою. Величезний вовкопес нового господаря зі сріблястими мітками лякав місцевих хлопчаків, але ще нікого не зачепив.

Вадим Олегович рідко з’являвся серед односельців. Більшість часу проводив у лісі або за привезеним із міста комп’ютером. Іноді сусіди помічали, що його вікна світяться до глибокої ночі. Про колишнє життя господаря ніхто нічого не знав. Казали, нібито він колишній військовий, десь воював і там утратив око. Сам він про минуле не розповідав.

Увечері, коли надворі стихали звуки, Вадим Олегович сідав за старий ноутбук. Про це заняття в селі не знали. Він писав книгу про трагедію в Рудоліссі — про те, що сталося у школі й що мало стати відомим людям.

На столі лежала тека з грифом «Цілком таємно» й вицвілим штампом «Операція „Двійник“». Поруч — газетні вирізки, фотографії дітей, загиблих під час штурму, схема підземних переходів школи. За минулий рік Романові вдалося розшукати кількох свідків і поговорити з ними, відновити послідовність подій, зібрати докази.

Документи він надіслав у безпечне місце — журналістові, якому довіряв. Умова була одна: якщо Роман загине, матеріали мають бути опубліковані. Та він був живий і продовжував роботу. Книгу ще не було закінчено; боротьба за правду, за справедливість для загиблих дітей залишалася його справою.

Біля ніг лежав Дружок. Рани на боці давно загоїлися, кульгавість майже перестала йому заважати, а погляд, звернений до господаря, залишався таким само відданим. Пережите не забувалося ні одним, ні другим.

— Ще трохи, друже, — тихо казав Роман, погладжуючи жорстку шерсть на вовчій шиї. — Незабаром усе скінчиться. Правда візьме гору. Даю тобі слово.

Дружок тихо скиглив, наче погоджуючись. У своїй людині він не сумнівався — так могла довіряти істота, що пройшла з ним крізь смерть і відродження.

За вікном тихо шумів ліс, вічний і непокорений, що зберігав свої таємниці. Свої таємниці зберігала й людина, яка знайшла тут притулок від несправедливого світу та вирішила виступити проти системи. Ліс прийняв його, як приймав інших знедолених, що шукали серед дерев порятунку й правди.

Із глибини лісу долинуло протяжне вовче виття, дике, сповнене прадавньої туги. Дружок підняв голову й прислухався. Відповідати не став. Його місце було біля людини, яка колись урятувала йому життя і якій він залишався вірним до останнього подиху.