Життя без прикрасБез неї у квітні померла Марина, у травні судили кочегара. Коли вона повернулася в липні на бугор, сусіди коротко розповіли: в Уткіна в лазні на старий Новий рік Ромко Хмара сп’яну вбив гостя, Микитку Ткача із селища. Дали йому дванадцять років.
Ось про яке лихо син дзвонив тієї ночі, вирішила вона тоді. Усе сходилося, ніщо не тривожило. Що Дмитро Іванович на суді назвався очевидцем, їй навіть на думку не спало. Та й тепер це важко було осягнути.
Опівдні вона вдягла своє найкраще пальто, пов’язала хустку. До сумки лягла банка мазі з живокосту — для зламаної ноги, щоб краще зросталася, — і пара крихітних вовняних шкарпеток. Їх вона колись зв’язала ні для кого конкретно. До автобуса в селище пішла пішки.
Міська лікарня виявилася старою жовтою будівлею з облущеними колонами. Ірина лежала на третьому поверсі, у травматології. Лізу залишили на обстеження в дитячому відділенні на першому; лікарі вже сказали, що з нею все гаразд.
Ліжко Ірини стояло біля вікна. Нога, загіпсована до стегна, була підвішена на витяжці. З одного боку голови волосся зголили, щоб зашити рану, з другого світлі пасма розсипалися по подушці — наче від зачіски лишилася половина. Бліда, зовсім молода, вона підвелася на ліктях, ніби впізнавши відвідувачку.
На тумбочці лежала сіра в’язана шапка. Табірна. Її Валентина Олексіївна впізнала відразу.
— Ви бабуся Валентина? З бугра? Ліза у вас була?
— У мене, дитинко. Не підводься, лежи. Тобі мазь принесла, а Лізі шкарпетки.
Узявши шкарпетки, Ірина притиснула їх до обличчя й беззвучно заплакала.
— У мене все випало з пам’яті, — заговорила вона крізь сльози. — Тільки пам’ятаю, на зимник звернула. Тракт закрили, навігатор показав коротшу дорогу. Машину занесло — і більше нічого. Отямилася, рятувальники дверцята ріжуть. Холодно, на голові це… — Вона взяла з тумбочки шапку. — Димом пахне. Я не розуміла, звідки вона. Доньку кликала, кричала. Мені сказали: чоловік забрав. Я мало не збожеволіла, думала, викрали її.
— Ні, дитинко. Не викрали — врятували.
— Тато мені сказав… — Ірина витерла обличчя. — Якийсь зек-утікач із конвойної машини. Ніс Лізу, щоб йому потім це зарахували. Що спіймали його — і добре, а мені нема чого про це думати.
Валентина Олексіївна підсунулася на стільці до ліжка й узяла її за руку.
— Послухай мене. Я розповім, що сама бачила, а потім вирішуватимеш ти.
Вона почала з ударів у двері. Розповіла про чоловіка на ґанку, який не переступав порога й просив: «Її врятуйте, мене потім видасте». Про дівчинку, яку він ніс через поле за пазухою, пригорнувши до голого тіла, і про пляшечку, сховану під пахвою, щоб суміш лишалася теплою. Щойно ввійшовши, він пояснив, де яр і береза, як лежить машина, що жінці затисло ноги й без інструмента її не звільнити.
Не оминула вона й дзвінка до поліції: Роман сам повідомив, хто він і де перебуває. Розповіла про сержанта, якому він перед утечею перев’язав голову, — це їй дільничний пояснив. І про те, як назустріч прибулим він вийшов сам, піднявши руки.
Ірина жодного разу не перебила. У міру розповіді її обличчя змінювалося.
— Щоб зарахували… Так тато сказав. Але ж він міг у ліс піти.
— Міг, дитинко. Далеко зайшов би. За такої хуртовини до ранку не знайшли б, а на ранок і слідів жодних.
— Його як звати?
— Роман Хмара.
Ірина насупилася; здавалося, пам’ять підказувала їй щось.
— Хмара… Стривайте, він же в нас працював. Це той, який Микиту… — Вона обірвала себе. — Мені тоді двадцять було, я у великому місті вчилася. Мама помирала. Я нічого довкола не помічала, тільки маму. Сказали: кочегар у лазні гостя вбив. Я й на суд не пішла. То це він доньку мою врятував…
Вона довго мовчала, перш ніж заговорити знову. Цього разу голос пролунав твердо, несподівано по-дорослому.
— За втечу йому тепер додадуть строку.
— Мабуть, додадуть.
— Я адвоката найму. Хорошого. І до суду піду, усе скажу, що ви мені розповіли. Я йому життям Лізи завдячую. Не знаю, що він дев’ять років тому зробив, але я…
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.