Життя без прикрасДодумати їй не дали. Під вікнами загуділа швидка, у хаті з’явилися люди в синіх куртках. Від них повіяло холодом і бензином; біля ліжка почалася метушня. Уткін звівся з колін.
Лікарка, жінка в кумедній в’язаній шапці з вушками, майже дитячій, оглянула Лізу, послухала її й задоволено покивала.
— Хто зігрівав дитину?
— Він, — господиня вказала на Романа. — Усю дорогу ніс під курткою, до тіла притискав. Я після нього вже.
Погляд лікарки затримався на кайданках, на номері в Романа на грудях. Вона нічого не спитала, лише коротко, по-діловому кивнула йому — як колезі.
Лізу закутали в ковдру й понесли до швидкої. Дід рушив слідом, але у дверях затримався. Подивився спершу на Валентину Олексіївну, потім на Романа.
— Дякую вам, бабусю, — вимовив він хрипко. — Я заплачу.
Для Романа в нього слів не знайшлося.
В’язня повели до снігохода. На ґанку він озирнувся на господиню, на її дім із теплими вікнами.
— Дякую, що двері мені відчинили.
— Тримайся, Романе. Ти чуєш мене? Тримайся.
Поїхали всі: грейдер, швидка, джип, снігохід. Коли стихли мотори, залишився самий вітер. Валентина Олексіївна зачепила двері гачком і затрималася в темних сінях. Під долоню потрапив холодний корпус телефона. Сама не знаючи навіщо, вона погладила його, як гладять сплячого собаку.
«Я на власні очі бачив». Так сказав Уткін. Але тієї ночі його очі були тут. Вона пам’ятає це — чи тільки думає, що пам’ятає? Дев’ять років минуло, їй самій сімдесят п’ятий рік іде. А раптом переплутала, раптом він сидів тут іншої ночі, не на старий Новий рік… Із цими сумнівами вона лягла й до ранку не заснула.
До ранку хуртовини наче й не було. Над озером зійшло сліпуче сонце, сніг так виблискував, що на нього боляче було дивитися. Господиня розчистила ґанок, дала корму Дружкові, а потім надовго зупинилася біля хвіртки. Униз, до селища, вела дорога.
Дев’ять років тому джип Уткіна загруз саме тут, біля цих воріт. При денному світлі спогади ставали яснішими.
Марина Уткіна майже рік приїздила по трави. Спочатку сама, а коли їй погіршало, почав їздити чоловік. Привозив її записочки: як минула ніч, де болить. Забирав збір на тиждень. Тиха, світла жінка, Марина знала, що помирає, і дива не вимагала. Просила полегшити нічний біль, дати поспати. Валентина Олексіївна добирала знайомі трави, шепотіла над ними, а в наступних записках читала: «Спала. Дякую».
Дмитро Іванович зазвичай бував щочетверга. Але 13 січня четверга чекати не став: приїхав пізно, десь о десятій вечора. Дружина зовсім не спала вночі.
— Олексіївно, допоможи хоч чимось. Вона стогне, а я слухати цього не можу.
Валентина Олексіївна посадила його пити чай і заходилася складати сильніший збір. Він сидів біля печі, великий, розгублений, дивився на вогонь і розповідав про Марину: як зустрілися в інституті, як вона співала. Потім заговорив про сина. Олег відбився від рук, п’є, гуляє; ось і зараз улаштував із друзями гулянку на старий Новий рік у лазні на дачі. А він, батько, навіть не заїхав туди — не до того.
Хуртовина не випускала його з дому, а мобільний ледь ловив мережу. Близько опівночі пролунав дзвінок. Уткін підійшов до того самого вікна, що виходило до селища. Валентина Олексіївна чула, як роздратування в його голосі змінилося тишею, а потім він заговорив зовсім інакше:
— Олеже, нічого там не чіпай. Чуєш мене? Нічого не чіпай, я виїжджаю.
Зв’язок урвався. Він намагався передзвонити, але марно, і вискочив у сіни до чорного дискового телефону. Закрутив диск. Із світлиці було чути його слова:
— Швидка? База Уткіна, лазня біля озера. Чоловік непритомний, травма голови. Терміново приїжджайте!
Він поклав слухавку, підхопив пальто й пішов, навіть трав не забравши. Їх вона згодом передала Марині через когось.
Лише через п’ять хвилин він знову стояв у неї. Машина загрузла біля хвіртки в снігу по самі дверцята. Валентина Олексіївна послала його до Леоніда Григоровича: у сусіда був трактор. Той вийшов, буркочучи, у валянках на босу ногу, завів трактор і тросом витягнув джип. Була, мабуть, близько пів на першу ночі.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.