Життя без прикрасУ селищі Вербовий Бугор лишалося всього шість хат. Воно стояло осторонь інших поселень, на високому березі: влітку звідси виднілося озеро, взимку все ховав сніг. Лише у двох хатах жили постійно, решта оживали влітку, коли з міст приїздили дачники.
В одній із цих двох хат жила Валентина Олексіївна Кушнір. Їй ішов сімдесят п’ятий рік. По всій окрузі її знали радше як бабусю Валентину з бугра, ніж за прізвищем. Везли переляканих дітей, приїздили з хворою спиною, з безсонням, із горем, проти якого безсилі пігулки.
На травах вона зналася, але самими травами справа не обмежувалася. У її роду жінки вміли й над водою пошептати, і воском переляк вилити, і посидіти біля людини, відчути, де болить. Сама Валентина Олексіївна назви цьому не давала.
— Не знаю, чи дар. Дещо вмію, ото й усе.
За таку допомогу грошей не брала. За зібрані трави, настоянку чи мазь брала небагато — скільки людині не шкода. Годували її город та невелика пенсія; раніше тримала ще й козу, але, коли сил перестало вистачати, продала. Раз на тиждень, якщо не замітало, вибиралася до крамниці й надовго затримувалася біля прилавка: купити масло чи батарейки для ліхтаря.
Такої заметілі Валентина Олексіївна давно не пам’ятала. Сніг сипав з обіду; до четвертої здійнявся вітер, до сьомої вікна затулила біла стіна. Двічі блимало світло, проте не згасло. Валентина Олексіївна натопила піч, підкинула поліно, наполовину прикрила заслінку й умостилася в’язати біля столу. З лежанки стежив за нею жовтими очима товстий сірий Барсик.
Надворі весь вечір скавулів Дружок. Великий кошлатий дворовий собака ніяк не заспокоювався в будці, а потім завив. Валентина Олексіївна відклала плетиво.
— Чого тобі, га? — звернулася вона до вікна, хоч пес і не міг почути. — Виєш до чого, на добре чи на лихе?
Вона вийшла в сіни. Там тягло холодом; під стелею висіли пучки звіробою та м’яти, пахло сухою травою. Біля дверей уже тридцять років лишався на стіні чорний дисковий телефон із важкою слухавкою. Над ним жовтів на цвяшку папірець: «Наш номер», далі цифри. Це писав Борис, її покійний чоловік.
П’ять років минуло, відколи лінію відключили. Зв’язківці пояснили: стовпи згнили, утримувати дротовий зв’язок на бугрі невигідно, мобільні тепер у кожного. Дріт прибрали, а зняти апарат Валентина Олексіївна заборонила. Борис вішав, його рукою написано номер. Хай лишається.
Був у неї й маленький кнопковий телефон, подарунок внучатого племінника. Тільки користі з нього було мало: зв’язок з’являвся біля одного вікна у світлиці, зверненого до сусіднього поселення. Треба було покласти апарат на підвіконня й більше не рухати.
Дружок іще раз завив і раптом зайшовся лютим гучним гавкотом, рвонув ланцюг. У двері постукали. Ударили. Раз, іще раз — важко, наче хтось усім тілом валився на них.
Валентина Олексіївна завагалася. Машини вона не чула. Сусіди жили через три хати, але Леонідові Григоровичу було за вісімдесят, у таку погоду він не виходив. Вона не могла збагнути, кого принесло в заметіль.
— Хто там? — гукнула вона.
— Відчиніть, заради Христа! — Чоловічий голос зірвався до хрипоти. — Дитина тут, відчиніть!
Вона відкинула гачок. Чоловік стояв на ґанку в снігу по коліна: високий, змарнілий, із непокритою головою, з побілілими від інею віями та бровами. Грубу чорну куртку з білою нашивкою вона впізнала відразу. Тут, де колонії в області йшли одна за одною, такий одяг упізнавали всі.
Із правого зап’ястка звисав блискучий залізний уламок. Чоловік тримався однією рукою за одвірок, другою притискав до грудей напіврозстебнуту куртку. Під його підборіддям стирчав рожевий помпон. Увійти він не намагався.
— Дівчинку врятуйте. Змерзла вона. А мене видасте потім, — промовив він. — Мені вже однаково.
За полем, на далекій дорозі, крізь сніг пропливли дві жовті плями. Мабуть, їхав снігоочисник. Чоловік різко озирнувся, і Валентина Олексіївна помітила, як закам’яніло його обличчя: чекав, що приїхали по нього. Але фари проминули їх і зникли в заметілі.
— Іди до хати, не стій. За собою зачини, — сказала вона.
Щойно переступивши поріг і лишивши вітер за дверима, він осів на ряднину. Ноги підігнулися; він сидів біля стіни, спиною під старим чорним телефоном. Валентина Олексіївна присіла перед ним.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.