Життя без прикрасПід розстебнутою курткою, на сірій сорочці, лежала дівчинка в тонкому рожевому комбінезоні. Шапка й досі затуляла очі. Валентина Олексіївна взяла її й відчула: прохолодна, але вже не крижана, всередині є живе тепло. Поки ніс, відігрів собою. Губи зблідли, проте не посиніли. Мала розплющила каламутні сірі очі, подивилася на неї — без плачу.
— Довго добирався?
— Годину, може, й більше… Не знаю. Через поле йшов.
— Правильно зробив, що до себе сховав. На руках би її не доніс.
З дівчинкою на руках вона пройшла до світлиці, до печі, але впритул до неї підходити не стала. Змерзлу дитину не можна одразу підносити до жару — Валентина Олексіївна це знала. Ні гарячої води, ні розтирання: зігріватися мала повинна поступово. Вона зняла з неї комбінезон і шкарпетки, мокрі й те, й те. Під комбінезоном виявилася суха пелюшка. Видно, чоловік справді всю дорогу тримав дитину біля самого тіла. Валентина Олексіївна зняла власну вовняну кофту, що ще зберігала її тепло, й загорнула дівчинку в неї. Зверху вкрила пуховою хусткою, потім сіла на лаву біля печі й притиснула згорток до себе.
Чоловік зупинився у дверях світлиці й далі порога не пройшов.
— Мати там лишилася. У яру біля зимівника, під старою березою над колією. Від дороги вниз метрів тридцять, машина боком лежить. Коли йшов, жива була. Ноги затиснуло, сам не витягну. Люди потрібні, з інструментом.
— Зараз викличемо. На підвіконні телефон, набирай сто дванадцять. Тільки з місця не бери, інакше зв’язок зникне. Натисни й голосно говори, просто туди.
Біля вікна він затримався над кнопковим апаратом, ніби не відразу збагнув, як із ним поводитися. Дев’ять років мобільного не тримав. Нарешті натиснув кнопки й нахилився до підвіконня. Руки тремтіли, але говорив він спокійно.
— Із Вербового Бугра телефоную, селище біля сусіднього села. Хата… — Він озирнувся на господиню.
— Кушнір. Крайня, до лісу, — підказала вона.
— У хаті Кушнір. Дівчинку приніс, місяців сім, переохолоджена. Уже в теплі, дихає. Мати в перевернутій машині на старому лісовозному зимівнику, що від тракту, біля великої берези. Непритомна, затиснута, голова в крові. Потрібні швидка й рятувальники з інструментом. І на сорок другому кілометрі тракту конвойна машина в кюветі. У сержанта розбита голова, другий теж непритомний. До них швидку пришліть. — Він ненадовго замовк. — Іще поліцію. Це я з конвойної машини пішов. Тут залишуся, нікуди не піду.
Притискаючи дитину, Валентина Олексіївна дивилася на чорну спину, на залізо біля руки, на коротко стрижене посивіле волосся, мокре від розталого снігу. Закінчивши, він обережно поправив телефон на колишнє місце й повернувся.
— Їдуть. Тільки не сказали, коли дістануться: усе замело.
— На лаву сідай. Поставлю чайник.
— Не треба мені чаю.
— Треба. Ти ще мені допомагатимеш. Пляшечку ж приніс? Діставай, скоро годувати час.
Він здивовано глянув, поліз під куртку й вийняв з-під пахви пляшечку із сумішшю. Вона була тепла. Тепла. Він зігрів її власним тілом.
— Зметикував же, — сказала Валентина Олексіївна, і здригнувся голос. — От же зметикував.
У неї на руках дівчинка заворушилася, зморщила личко й закричала. Голосно, сердито, на весь свій голос. Давно Валентина Олексіївна не чула нічого кращого за цей плач. Так кричить дитина, яка має намір жити.
Спочатку дівчинка їсти не хотіла: відверталася, неохоче брала соску. Потім усе-таки присмокталася й потягла суміш жадібно, прицмокуючи. Під кінець годування вона вже спала, а соска лишалася в неї в роті. Валентина Олексіївна обережно вийняла пляшечку. Для малої вона вибрала місце на власному ліжку, в глибині, біля самої стіни. Поклала її туди, обклала подушками й укрила хусткою. Одразу не відійшла — посиділа над сонною, долонею перевірила чоло, потім ніжки й ручки. Помацала пальчики: тепер вони були теплими.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.