Життя без прикрас— У воді, переляку, лишися, з водою в землю піди, дитятку — спокій та сон, — докінчила вона вже вголос.
З лави біля дверей чоловік спостерігав мовчки, без усмішки. Дивився, як дивляться на важливе, у що віриться мало, але повірити хочеться.
— А ім’я її знаєш? — спитала Валентина Олексіївна.
— Ні. У сумці, може, знайдеться щось.
Серед підгузків, вологих серветок і брязкальця знайшлася медична картка в прозорій кишеньці. Без окулярів вона мружилася, піднісши її ближче до лампи.
— Уткіна Єлизавета… Уткіна. Ліза, значить.
Чоловік сіпнувся всім тілом, наче його вдарили, і підвів голову.
— Яке прізвище? — хрипко перепитав він.
— Уткіна, Єлизавета. Що таке?
Він мовчав, дивлячись на сплячу дівчинку. Вираз його обличчя змусив Валентину Олексіївну опустити документ.
— Ти з ними знайомий? — спитала вона тихіше.
— Та прізвище… Хіба мало таких. Тут, біля озера, Уткін є, велика людина. Каменем займається, майстерні тримає, у місті магазини. Але ж Уткіних чимало.
— Дмитро Іванович, — неквапно озвалася вона. — Знаю. Марину, дружину його покійну, лікувала. Років дев’ять тому. Не допомогла: рак був. Тут травою не вилікуєш, хіба полегшиш людині страждання. — Вона помовчала. — Донька в них Ірина, тоді ще студенткою була.
Він затулив обличчя долонями; скоба дзенькнула об лаву. Саме закипів чайник. Валентина Олексіївна наповнила великий кухоль, додала смородиновий листок і ложку меду, поставила поряд із ним. Із комода дістала чисту смугу старого простирадла й підсіла.
— Руку давай.
— Навіщо?
— Примерзне залізо до шкіри, потім не відірвеш без рани. Простягни.
Він подав праву. Вона обережно обгорнула браслет кількома шарами тканини, зав’язала кінці вузликом. Із ганчірки стирчала скоба, наче обрубок; під залізом зап’ясток був стертий до крові.
— Звати тебе як?
— Роман. Хмара Роман.
— За що сів, Романе?
Довго відповіді не було. Він пив гарячий чай, ковтав великими ковтками, обпікався. Нарешті, не підвівши очей, заговорив:
— За вбивство. За вироком — людину вбив. Дванадцять років дістав, дев’ять уже минуло.
Він подивився на неї. У світлих сірих очах вона побачила втому, якої давно не бачила, — ту, з якою вже не чекають, що хтось повірить. Не злість, не жалість до себе.
— Тільки я не вбивав, — продовжив він. — Та хіба повірять? Усі ж так кажуть. У нас у колонії кожен другий нікого не вбивав.
— А я не всі. Ти розповідай, — відповіла Валентина Олексіївна. — Поки дістануться, встигнеш.
Розповісти він усе ж не встиг.
Дружок знову залився гавкотом. Крізь вітер почувся мотор — так ревіла не машина, а снігохід; по склу ковзнуло світло єдиної фари. Роман відставив чай, підвівся і, обсмикнувши на собі куртку, попрямував до виходу. Стукати прибулим не довелося.
На ґанку на нього чекали дільничний Олексій Родіонов і молодий сержант з автоматом на грудях. Невисокий, кремезний Родіонов ховав голову в хутряний каптур поліційного бушлата. Мороз скував облямівку льодом, і вона стирчала навколо обличчя, наче сива грива. Валентина Олексіївна знала дільничного: якось він привозив до неї матір, яку мучили суглоби.
Роман переступив поріг і без наказу підняв обидві руки. На правій біліла ганчірка, з неї звисав уламок заліза.
— Хмаро! На коліна! Руки за голову! — Родіонову довелося перекрикувати вітер.
Роман став навколішки в сніг. Сержант надів на нього кайданки, не знімаючи старого браслета: новий замок клацнув просто поверх намотаної тканини. Господиня весь цей час стояла у дверях.
— Олексію, заходьте до хати, холодно. Він тікати не збирається. Збирався б — хіба прийшов би до мене?
Родіонов перевів погляд з неї на Романа й назад, провів долонею по обмерзлих бровах.
— А дитина у вас де?
— Спить дівчинка. Жива, вже нагодувала я її. Заходьте.
Для Романа знову знайшлося місце на лаві біля дверей, а сержант залишився поруч із ним. Родіонов пішов подивитися на дитину. У світлиці він схилився над ліжком, прислухався до дихання й деякий час не розгинався. Повернувшись, дільничний довго роздивлявся чоловіка, що сидів біля дверей.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.