Селище в нас було спокійне. Люди здебільшого сімейні, багато хто вже з дорослими дітьми, хтось жив постійно, хтось приїздив на вихідні. Улітку ми частіше спілкувалися: то хтось кликав на шашлики, то допомагали одне одному з парканом, то обговорювали насіння, ремонт, погоду й ціни на будматеріали. З роками я почав цінувати саме такі речі — передбачуваність, тишу, міцний паркан, справний дах, знайомі обличчя за сусідськими хвіртками.
У мене була невелика будівельна фірма. Свою роботу я знав давно, людей також, тож міг частину справ вести на відстані й частіше залишатися в селищі. Міська метушня останніми роками почала втомлювати мене сильніше, ніж раніше. Марину, навпаки, завжди тягнуло до руху, до розмов, до людей. Вона була з тих жінок, які вміють тримати дім у такому порядку, ніби безлад у принципі не має права з’явитися. Замолоду вона встигала все: дітей, роботу, господарство, безкінечні побутові дрібниці. Я часом дивувався, скільки в ній енергії.
Вона працювала бухгалтеркою, потім, коли діти стали самостійнішими, захопилася собою. Спершу це були прогулянки й зарядка, потім фітнес, дієти, якісь дихальні практики, розмови про правильне харчування, йога й курси, де людей учили слухати себе. Я ставився до цього спокійно, навіть із легкою усмішкою. Мені здавалося: у нашому віці людина має право займатися тим, що допомагає їй почуватися живою. Марина стала уважнішою до зовнішності, до режиму, до їжі. П’ятнична лазня з подругами теж увійшла в цей новий уклад: мовляв, корисно для здоров’я, розслабляє після тижня, та й жіночих розмов ніхто не скасовував.
Спершу я не бачив у цьому нічого дивного. Кожен має право на свій простір. Але поступово Марина ніби почала відходити від мене на крок, потім ще на один. Вона менше розповідала про дрібниці, рідше затримувалася поруч, частіше ховалася в телефон або у власні думки. Я списував це на вік, на втому, на те, що після стількох років шлюбу люди іноді мовчать не тому, що їм нічого сказати, а тому, що все нібито вже сказано. Та її п’ятничні повернення почали міняти цей звичний самообман.
Раніше вона приходила з лазні годині о десятій, максимум об одинадцятій. Потім почала затримуватися. Спершу на годину, потім на дві. Вона усміхалася й казала, що жінки заговорилися, що час пролетів непомітно. Я кивав. Але одного разу вона повернулася майже під ранок, утомлена, розпашіла і водночас задоволена так, ніби провела не звичайний вечір у парильні, а повернулася з таємного свята, куди мене не запрошували.
Від неї пахло віником, гарячим деревом, шампунем, трохи вином. Але під цим знайомим банним запахом проступало щось чуже, невловиме, ніби на її одязі затримався слід іншого простору, іншої близькості. Я не міг назвати це прямо, не міг довести навіть самому собі, але всередині з’явилося неприємне, липке відчуття. Воно не минало. Навпаки, з кожною п’ятницею ставало важчим, наче невидима тріщина розповзалася по склу, а я все ще вдавав, що скло ціле…
