— Я підберу групу з найкращих фахівців.
— Не треба. Керівником поїду я.
Павлюк уперше за вечір не зміг приховати здивування.
— Ви особисто?
— Поїде не генерал-майор Левченко.
Вона підвелася й пройшла до невеликої гримерної, обладнаної в бічній кімнаті. Павлюк пішов за нею і за кілька хвилин побачив перевтілення, яке змусило його забути, як дихати.
Мар’яна без жалю скуйовдила свою акуратну коротку стрижку й надягла перуку з дешевою старомодною завивкою. Потім — важкі окуляри в грубій оправі, які сховали гострий погляд за мутними скельцями. Далі — безформний бежевий костюм, надто широкий у плечах і безнадійно нудний. Старі туфлі на низькій підошві зробили ходу обережною, майже човгаючою. Вона трохи зсутулилася, підібгала губи, взяла до рук потертий портфель.
У дзеркалі більше не було Гюрзи. Там стояла втомлена службовиця середнього віку, яку ніби висмикнули з архіву й відправили у відрядження проти її волі.
Вона перевірила себе так само суворо, як перевіряла будь-який оперативний план. Надто прямий погляд — прибрати. Надто впевнений розворот плечей — зламати сутулістю. Мову — зробити трохи збивчастою, із зайвими вибаченнями й обережними паузами. Навіть руки вона змусила тримати інакше: не вільно, готовими до дії, а тісно зімкнутими на ручці портфеля, як у людини, звиклої просити дозволу зайти.
Ця маска була принизливою лише на перший погляд. Насправді вона ставала зброєю. Чим менше ворог помічає клинок, тим глибше він входить.
— Упізнав би? — спитала вона іншим голосом: вищим, слабшим, із незграбними інтонаціями.
Павлюк похитав головою.
— Навіть знаючи, хто ви, важко повірити.
— Бурлак повірить. Такі люди бачать лише те, що хочуть бачити. У жінці з портфелем він не відчує загрози. Він почне принижувати мене раніше, ніж зрозуміє, що сам відчиняє нам двері.
Вона знову стала собою лише поглядом.
— Перше: документи на референта Мар’яну Левченко, службовицю п’ятого класу. Бездоганні. Друге: наказ про раптову перевірку з підписом керівництва військового відомства. Третє: мені потрібен один технічний фахівець. Найкращий. Але прямолінійний до болю. Людина, яка вірить в інструкції більше, ніж у погоду за вікном.
— Майор Назар Сидоренко, — майже відразу сказав Павлюк. — Геній у мережевих системах. І абсолютно дерев’яний у питаннях гнучкості. У нас його називають людиною-протоколом.
Павлюк говорив про нього з професійною повагою й легкою втомою. Сидоренко міг за ніч відновити згорілий сегмент мережі, знайти помилку в чужому коді за однією непрямою ознакою й довести до білого сказу цілий відділ, якщо бачив неправильно оформлений рядок у журналі доступу. Саме така бездоганна прямота мала дратувати Бурлака сильніше за будь-який виклик.
— Прекрасно. Він дратуватиме Бурлака правилами, а я — своєю безпорадністю. Разом ми змусимо його зірватися.
Павлюк віддав честь і пішов виконувати наказ. Мар’яна лишилася біля дзеркала ще на кілька секунд. Чужа жінка у відображенні виглядала жалюгідно. Саме такою вона й мала бути…
Вона повільно зняла окуляри, знову надягла їх, перевіряючи, наскільки сильно змінюється обличчя. Потім змусила себе вимовити кілька фраз тим самим безпорадним голосом. Кожне слово давалося неприємно: у ньому було забагато прохання, замало наказу. Але Мар’яна знала ціну доброї легенди. Якщо маска не викликає внутрішнього спротиву, значить, вона недостатньо глибока…
