Полковник Роман Павлюк прибув менш ніж за двадцять хвилин. Він не ставив зайвих запитань, коли отримував нічний виклик від Левченко. За роки служби він звик: якщо Мар’яна Степанівна казала «терміново», значить, десь уже горів не червоний, а чорний рівень тривоги.
Вони пройшли разом надто багато закритих операцій, щоб марнувати час на церемонії. Павлюк знав її сильні сторони й знав слабкості, про які не говорили вголос: упертість, звичку брати все на себе, майже хворобливу нетерпимість до бруду у власних лавах. Але сьогодні він уперше побачив, як ці якості змішалися з материнським болем. Це робило ситуацію небезпечнішою за будь-яку зовнішню атаку.
У кабінеті його зустріла тиша, старий телефон на столі й погляд Мар’яни. Павлюк бачив цей погляд лише кілька разів — перед операціями, після яких змінювалися долі цілих управлінь. Але сьогодні в ньому було щось особисте, настільки гостре, що він мимоволі випростався.
— Сідай, — сказала вона. — Читай.
Він узяв телефон Остапа Ковальчука й почав гортати нотатки. У міру читання обличчя Павлюка кам’яніло. Він не перебивав, не ставив запитань, лише сильніше стискав апарат. Коли дійшов до запису про Олесю, його губи сіпнулися. Останній лист змусив його довго мовчати.
Павлюк був людиною старої штабної школи: стриманою, обережною, не схильною до красивих жестів. Але зараз під його спокоєм підіймалася така лють, що пальці побіліли. Він бачив перед собою не просто матеріал для справи. Він бачив провал усієї системи контролю, у якій кожен закритий акт, кожна зникла скарга, кожна «недостатність підстав» дозволили одному батальйону перетворитися на катівню.
Йому хотілося негайно виправити цей провал силою. Так простіше: наказ, оточення, вилучення документів, арешт. Але прості рішення рідко дістають до коренів. Павлюк надто добре знав, як швидко такі справи обростають формулюваннями, як винні перетворюються на «окремі перегини», а покровителі — на людей, яких «не було поставлено до відома».
— Мразота, — нарешті видихнув він. Це було нестатутне слово, але Мар’яна не поправила його. — Генерал-майоре, я зараз підніму військову поліцію. За годину батальйон буде оточений, за дві Бурлак дасть свідчення, за три…
— Ні.
Павлюк урвався.
— Але…
— Якщо ми ввійдемо офіційно, вони відчують небезпеку раніше, ніж ми дістанемося до серверної. Докази зникнуть, крайніми призначать пару сержантів, а ті, хто годувався вище, залишаться чистими. І ім’я моєї доньки спливе в кожній доповіді. Цього не буде.
Павлюк зрозумів. Не відразу, але зрозумів. Це була не просто операція проти злочинця в погонах. Це була війна за докази, за пам’ять загиблого рядового і за майбутнє Олесі, яке не можна було перетворити на довічне тавро.
Він хотів заперечити ще раз, але стримався. Перед ним сиділа жінка, яка вже прорахувала і силовий варіант, і його наслідки. Заперечувати їй із жалю було б образою. Лишалося прийняти завдання й зробити так, щоб її ризик не виявився марним.
— Що накажете?
Мар’яна говорила вже рівно, без тремтіння, ніби всередині все зайве згоріло.
— Офіційно ми проводимо раптову перевірку кібербезпеки в дев’ятій дивізії «Кам’яний вал». Причина — готовність підрозділів до відбиття посилених мережевих атак. Справжня мета — батальйон «Вепр». Інспекційна група мінімальна. Чим менше людей, тим менше шуму.
Мар’яна не просто обирала легенду. Вона будувала коридор, яким ворог сам проведе її до своїх схованок. Звичайна силова перевірка змусила б Бурлака сховатися за формальностями. А перевірка серверів давала їй законне право вимагати доступ саме туди, де мали лишитися сліди рахунків, листування й наказів…
