«16 серпня 2025 року. Через мене дісталося рядовій Олесі Левченко. Я пролив воду на берці полковника, а вона заступилася. Бурлак спитав, чи не надто вона смілива, і вдарив її по обличчю. Я стояв поруч і нічого не зробив. Я ніколи собі цього не пробачу. Олеся, пробач. Пробач, що я виявився боягузом».
У Мар’яни потемніло в очах. Світ звузився до одного рядка: «вдарив її по обличчю». Її донька. Її дівчинка, яка колись незграбно віддавала честь перед дзеркалом і сміялася від гордості за власну форму. Її Олеся, що ховала синці під рукавом і всміхалася, щоб мати не хвилювалася.
Рука Мар’яни тремтіла, коли вона відкрила останню нотатку.
«30 серпня 2025 року. Мамо, тату, пробачте. Ваш син більше не може. Уночі мені сниться цей батальйон, вранці я боюся розплющити очі. Бурлак вважає нас не людьми, а речами. Я хотів розповісти правду, але мене зробили проблемним, ненадійним, слабким. Цей телефон — усе, що в мене лишилося. Може, хтось знайде його і зрозуміє. Будь ласка, не дайте йому зламати інших. Олеся, ти маєш вижити. Ти зобов’язана. Пробач мені».
Мар’яна дочитала, і гарячі сльози, яким не було місця в її службовому житті, зірвалися самі. Вона не плакала від безсилля на операціях, не плакала біля закритих трун товаришів по службі, не плакала, коли в штабі на ній трималися рішення, від яких залежали сотні людей. Зараз вона плакала як мати, що надто пізно побачила: дитина тонула поруч, а вона вважала це втомою.
Вона згадала всі дрібниці, які тепер складалися в обвинувачення проти неї самої: короткі відповіді Олесі телефоном, надто бадьорий тон, раптові паузи, обіцянки «все нормально», після яких зв’язок швидко обривався. Мар’яна знаходила пояснення службою, навантаженням, дорослішанням доньки. Їй було простіше повірити у втому, ніж у те, що поруч з Олесею оселився страх.
І ще вона думала про Остапа. Про незнайомого юнака з фотографії, який в останню хвилину свого життя думав не лише про себе. Він просив урятувати інших. Просив Олесю вижити. Його голос зі старого телефона став для Мар’яни не доказом, а наказом, який вона не мала права не виконати.
Потім сльози висохли.
Вона поклала телефон на стіл. Пластик тихо стукнув об дерево, і цей звук видався їй ударом молотка. Усередині піднявся інший жар — не гучний, не істеричний, а синій і холодний. Так горить метал, коли його розжарюють до білого.
У її голові відразу заговорив генерал. Подзвонити до головного штабу. Підняти військову поліцію. Винести Бурлака з батальйону в кайданках. Розгорнути перевірку, заарештувати всіх причетних, вибити з них свідчення й за добу спалити це лігво дощенту.
Рука вже потягнулася до захищеної лінії.
Але другий голос зупинив її. Він був тихіший. Це був голос матері.
Що буде з Олесею, якщо Мар’яна зараз обрушить на батальйон усю свою генеральську владу? Усі дізнаються, де служила донька командувачки. У кожному коридорі шепотітимуть: її врятувала мати. У будь-якій новій частині на Олесю дивитимуться не як на рядову, а як на недоторканну доньку генерал-майора. Її власна мрія — пройти шлях самостійно, стати військовою не за чужою тінню, а за власним правом — буде розчавлена.
Це була б справедливість для мертвого Остапа. Можливо, справедливість для Мар’яни. Але для Олесі — нова клітка.
Вона уявила коридори майбутніх частин, де донька входитиме до казарми під шепіт: «Та сама». Уявила, як кожен командир стане обережничати, кожен товариш по службі — шукати підступ, кожен успіх Олесі — приписувати прізвищу матері. Навіть вдячність могла обернутися для неї образою. Рятуючи доньку грубою силою, Мар’яна ризикувала вкрасти в неї право бути собою.
Ця думка була майже нестерпною, бо вимагала терпіння там, де хотілося негайного удару. Генерал усередині неї вимагав наказів, арештів, грому. Мати вимагала захистити не лише тіло дитини, а й її майбутнє життя.
Мар’яна заплющила очі. У пам’яті постала донька в першій формі, надто серйозна, з блискучими очима: «Мам, я сама. Я хочу сама заслужити». Тоді Мар’яна пообіцяла стояти за її спиною й не закривати їй дороги своїм званням.
Тепер обіцянка стала важчою за будь-яку присягу.
Мар’яна раптом ясно зрозуміла: перемогти Бурлака замало. Треба перемогти так, щоб Олеся не стала додатком до її звання, а Остап — просто зручним приводом для гучної справи. Правда мала вийти назовні сама, з доказами, які неможливо спростувати, і зі злочинцями, спійманими на власних діях. Лише тоді це буде не помста матері, а відновлення справедливості.
— Отже, не згори, — тихо сказала вона порожньому кабінету. — Зсередини.
Бурлак був грубий, самовпевнений і зневажав тих, кого вважав слабшими. Особливо жінок, особливо немолодих, особливо тих, хто приходив із паперами й правилами. У цій зневазі й була щілина, крізь яку могла прослизнути Гюрза.
Мар’яна підійшла до дзеркала. Звідти на неї дивилася генерал-майор Левченко — зібрана, гостра, небезпечна. Таке обличчя насторожило б будь-якого ворога. Отже, його треба було позбутися.
За хвилину вона набрала інший номер. Не начальство. Не відомство. Лише одна людина, якій довіряла майже беззастережно.
— Полковник Павлюк слухає, генерал-майоре.
— Романе, запам’ятовуй. Починаємо закриту операцію. Кодова назва — «Заслін». Про неї не повинен знати ніхто, крім нас…
