Поліна оплатила незнайомцеві проїзд і пустила його на нічліг, але невдовзі їй та синам довелося боротися за його життя

— Тато б тобою пишався, Олексію, якби був живий, — тихо сказала Поліна, обережно провівши пальцем по глянцю фотографії. — Він казав, справжнього чоловіка впізнають за ділами. Гарно та солодко говорити замало.

— Для нього й стараємося, Полю. І для наших синів. — Олексій дбайливо перегорнув цупку картонну сторінку. — Моя бригада наступного тижня береться до капітального ремонту поліклініки. А до літа хочемо новий дитячий майданчик поставити. Нехай наші хлопчаки й сусідські м’яча ганяють без остраху.

Поки він говорив своїм рівним упевненим голосом, Поліна з трепетом думала про те, як змінилося селище з його появою. Її співчуття, одного разу послане в крижану темряву засніженого полустанка, повернулося теплом. Його вистачило для сім’ї й для сотень людей довкола, яких вона навіть не знала.

— Де любов та злагода, там і горя нема, — задумливо промовила вона, закриваючи альбом. — От і наш дім стоїть на міцній основі: на правді, на чистій совісті. Життєвим бурям такого не зруйнувати.

— Правильно, — Олексій міцніше пригорнув дружину до себе. — Життя. Воно ж як чисте озеро. Відкрито всміхнешся, слабкому руку простягнеш — і відображення буде ясним. А почнеш чуже хапати, обманювати, зраджувати — залишишся біля гнилого розбитого корита, сам, власною злобою захлинаючись.

За вікном великий пухнастий сніг тихо вкривав Тальниковець білим покривалом, ховаючи старі брудні сліди. У будинку під оновленим зеленим дахом пахло гарячим чаєм і свіжим деревом. До цих запахів домішувався солодкий, невловний запах домашнього затишку, якого ні за які гроші не купити.