Життя без прикрасМайже два роки відділяли їх тепер від морозної листопадової ночі, що привела Олексія до старого будинку в Тальниковці. Дім під зеленим дахом було важко впізнати. Старі вінці замінили міцним просмоленим брусом, покрівлю вкрили надійним залізом. Біля парадного входу з’явилася широка світла веранда з різьбленими лиштвами. Замість скромного житла тут міг би вирости химерний палац із колонами, що пускав би сусідам пил в очі. Але Олексій учинив по-господарськи: зберіг будинок і добротно оновив його.
Добротна дерев’яна огорожа змінила гнилий штахетник. Під ногами більше не хиталися дошки, а всередині стін було прокладено нову мідну проводку. На околиці теж вирувало інше життя: стара промислова база стала успішним будівельним підприємством. Олексій перевів сюди весь бізнес, як і обіцяв. Багато місцевих чоловіків, які раніше хапалися за випадкові заробітки, отримали постійну роботу.
Із холодним складом Поліна розпрощалася. Бухгалтерію чоловікового підприємства вона вела тепер у світлому просторому кабінеті. Одружилися вони без гучного весілля: прийшли до районного РАЦСу, поставили підписи. Не було ні пишного святкування, ні галасливих гостей.
Для тих, хто зводив власний добробут на чужих сльозах, ці роки стали часом суворої розплати. Відлуння завданого болю дійшло й до них, не залишивши надії на поблажливість.
Владислав та Інна на той час винаймали на самісінькій околиці обласного центру крихітну кімнату в обшарпаній комунальній квартирі. Ні особняка, ні дорогих машин у них не залишилося; колишній лиск зник разом із ними. На овочевій базі Владислав тепер працював різноробом. Замість колишнього життя — важкі мішки з брудною картоплею, які доводилося тягати. Інна влаштувалася мити підлогу в цілодобовій аптеці.
— Знову спину ломить, сили геть немає… — поскаржилася якось увечері Інна. Вона розтирала набряклі ноги в стоптаних капцях. — Хіба ми могли уявити, Владику, до чого докотимося? Через цього інженера все життя шкереберть.
— Самі його занапастили, своєю жадібністю, — глухо відповів Владислав. Змарнілий, зарослий неохайною щетиною, він похмуро доїдав з алюмінієвої миски пісний суп. — Легких грошей захотіли, людину на смерть продали. Тепер розплутуємо. Правду Поля сказала: «Не копай іншому ями, бо сам у неї впадеш».
Вікторові з матір’ю жилося ще безрадісніше. Лідія Павлівна постаріла, підупала на силі; яскравою помадою більше не користувалася й норкової шапки, своєї колишньої гордості, не вдягала. Пенсії ледве вистачало на просту їжу й комунальні платежі. Постійної роботи Віктор так і не знайшов, перебивався випадковими підробітками, а вечорами лежав на продавленому дивані біля старого телевізора. Від колись привабливого комерсанта в дешевій шкіряній куртці залишилася сутула, блякла тінь.
Одного холодного дня вони поверталися з поліклініки. Дорога пролягала повз вулицю, де раніше жила Вікторова сім’я. Лідія Павлівна важко йшла з паличкою, часто зупинялася віддихатися. Біля оновленого будинку з різьбленою верандою обоє мимоволі сповільнили крок.
Антоша помітно витягнувся, роздався в плечах і тепер упевнено рубав на подвір’ї дрова. Денис разом з Олексієм порався з велосипедним ланцюгом. Ромка гасав довкола з величезним кудлатим Дружком. На ґанку з’явилася Поліна в гарній вовняній сукні; плечі її вкривала та сама пухнаста пухова хустка. Обличчя тихо сяяло, як у коханої та захищеної жінки.
Олексій відклав гайковий ключ, випростався й підійшов до дружини. Обійняв її за плечі, щось тихенько сказав на вухо. Поліна засміялася дзвінко, щиро, як сміялася зовсім юною.
З-за невисокого паркану Віктор дивився на них, і болісний клубок заважав йому дихати. Його сини, його дружина, його дім… Усе могло залишитися в нього, якби він не проміняв любов на ситу годівницю й обіцянки чужих людей.
— Ходімо, мамо, — здавлено вимовив він, відвертаючись. — Нудить дивитися. Власними руками все життя за вітром пустив. Нікому ми тепер не потрібні. Навіть самим собі не потрібні.
Лідія Павлівна нічого не відповіла. Дивлячись на чуже щастя, вона розуміла: її поради, продиктовані зажерливістю, зруйнували життя єдиного сина. Зізнатися в цьому вголос досі заважала пиха. Вона лише щільніше загорнулася в старе пальто й покірно побрела за Віктором, несучи тяжкий жаль за тим, чого вже не повернути.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Дуже гарна розповідь.Щиро дякую.