Поліна ковтала слину, Сергій зосереджено крутив кермо. Розмовляти не хотілося. На зворотному шляху вони зазвичай зупинялися біля кіоску на трасі, купуючи сумнівну випічку й холодний чай у пластиковій пляшці, бо шлунок зводило від голоду.
Так тривало рівно чотири тижні. Поліна терпіла, списуючи це на притирання, на характер свекрухи, на що завгодно, поки в справу не вступила важка фінансова артилерія. Сьогодні чоловік перевершив сам себе.
Він не просто повіз їжу, він повіз їхній сімейний бюджет. Валіза стрімко наповнювалася. Поліна методично знімала з вішаків свої сукні.
Потім погляд упав на робот-пилосос, що мирно дрімав на базі в кутку.
— Ні вже, друже, ти зі мною, — пробурмотіла вона, висмикуючи шнур із розетки.
Пилосос вона купувала на свої дівочі заощадження. Залишати його в квартирі, за яку скоро не буде чим платити, вона не збиралася. У двері подзвонили. Поліна здригнулася, але швидко взяла себе в руки.
Відчинила. На порозі стояла тітка Люба, сусідка з квартири ліворуч. Жінка неосяжних габаритів із волоссям, пофарбованим у колір скаженого баклажана.
У руках тітка Люба тримала димлячу сковорідку із сирниками. З-під її об’ємного халата стирчала морда неймовірно злого тойтер’єра на прізвисько Арнольд.
— Полечко, у вас там знову труби гудуть чи ти меблі рухаєш? — поцікавилася сусідка, професійним сканером пробігаючись по напівпорожньому передпокою.
— Виїжджаю, Любове Іванівно, — коротко відгукнулася Поліна. — Чоловік вирішив стати меценатом, а я в цьому театрі абсурду квитків не купувала.
Тітка Люба миттєво оцінила масштаб трагедії, скосила очі на порожню вішалку, де зазвичай висіла куртка Сергія, і ствердно кивнула.
— До матусі своєї вшився з подаяннями? Знайома пісня. Мій перший чоловік теж усе майно колишній дружині перетаскав, поки я йому валізу у вікно не викинула. Не переймайся, дівко, ти надто розумна, щоб тут із голоду пухнути. Сирники візьми, без цукру, на рисовому борошні. І це, якщо треба вантажників, у мене племінник на фургоні катається. Подзвонити?
