Після загибелі сина я виховувала трьох онуків, але в його порожньому будинку зустріла підлітка

Вона вийшла до сусідньої кімнати й принесла коробку з-під взуття. Знявши кришку, витягла маленький записник.

— За три дні до загибелі Максим завітав наприкінці робочого дня. Утомлений, але усміхається. Сів ось так, навпроти, — вона поглянула на Кирила, — і сказав: «Зоє Романівно, закінчимо із цим — влаштую свято. У мене четверо дітей, а я ж донедавна й не знав. Хочу до Нового року зібрати всіх разом, щоб і прізвище в усіх було моє».

Кирило опустив погляд.

— Він просив з’ясувати, як додати тебе до медичного страхування компанії. Я записала відомості. Ось вони.

Вона розгорнула записник і підсунула онукові. Його ім’я, 17 років, син Максима Мельника. Кирило взяв записник обома руками й довго не відривав погляду від рядка. Після розмов про невідомого підлітка, який дістався до чужої спадщини, цей запис, зроблений за життя батька, свідчив про інше: Максим займався його справами, думав про нього, готувався привести в родину.

По щоках Кирила потекли сльози. Він витер їх плечем, так і не випустивши записника. Зоя Романівна відвернулася до плити, даючи йому змогу заспокоїтися.

Коли вона знову сіла, я нагадала:

— Ви казали, що зберегли документи.

— Вони тут.

Із коробки з’явилися справжні розрахунки, змінені копії платіжних документів «БАЛ-сервісу», завірені аркуші й відомості про реєстрацію.

— На ці сторінки зверніть особливу увагу, — вона відокремила декілька аркушів. — Тимофій написав протокол зборів, яких не було. Виходило, що Максим був там присутній і схвалив рішення. Дата — ще за його життя, а папери на оформлення подали після смерті. Тут зазначено, хто подавав і коли. Усе можна перевірити.

Я присунула документи.

— Ви готові підтвердити це офіційно? Розповісти все так, як зараз нам?

Зоя Романівна поглянула у вікно — доріжка у дворі вже підсихала, — потім на Кирила. Він досі дбайливо тримав її записник обома руками.

— Раїсо, мені сімдесят один рік. Усе життя перевіряла, щоб у чужих паперах усе сходилося. А тепер ховаюся тут, наче мене це не стосується. — Вона накрила коробку кришкою й поклала долоню на мою руку. — Я свідчитиму. Заради Максима й усіх чотирьох його дітей.

Назад їхали в темряві. Від дороги нила спина, я втомилася, але вперше за довгий час наче змогла розправити плечі. Більше не мучила по колу думка, чим довести, що син нікому не заборгував. На задньому сидінні лежали документи, і була людина, готова пояснити їхнє походження та зміст.

Кирило час від часу озирався, наче перевіряв, чи не зникла коробка. Я навіть тихенько підспівувала радіо. Здавалося, найважче ми вже витримали.

У понеділок зателефонував Степан Григорович.

— У мене дві новини, Раїсо. Папери подано, свідчення Зої Романівни долучатимемо. Оскаржити борг тепер шансів значно більше. І розгляд дій Дубровського зрушив із місця.

— А друга новина?

Він зітхнув.

— Питання щодо дітей розглянуть раніше. Призначено термінове обстеження вашого будинку. Фахівець має право прийти, не зателефонувавши заздалегідь.

Я поглянула на календар біля холодильника.

— Наскільки раніше?

— Готуватися треба сьогодні. Світлана надала нові матеріали, зокрема знімки, на яких ви входите до офісу Дубровського. Стверджує, що через конфлікт довкола компанії ви наражаєте дітей на небезпеку.

Якийсь час я не могла відповісти.

— Отже, він хоче відібрати їхню спадщину, а винною стаю я — через те, що пішла поговорити?

— Раїсо, обставини ми пояснимо. Зараз головне — спокійно зустріти фахівця й показати ваше повсякденне життя.

Телефон так і залишився в мене в руці. У кімнаті на підлозі лежали іграшки, на дивані чекала, щоб її розібрали, чиста білизна. Сердитий після покарання Павло сидів на сходах. Ліда вимазала щоки бананом, а Кирило за кухонним столом допомагав Анні з уроками. Звичайний день. Я вже уявляла, як стороння людина побачить усе це й занотує: тісно, порядку немає, бабуся не дає ради.

Тут пролунав дзвінок.

Жінці з текою, яка стояла на порозі, було близько п’ятдесяти років.

— Ольга Миколаївна. Я прийшла обстежити умови, у яких живуть діти. Ви Раїса Мельник?

— Так.

Вона показала посвідчення.

— Дозволите ввійти?

Я ширше відчинила двері.

— Заходьте. У нас зараз звичайний дім із дітьми, о п’ятій вечора. Порядок буває приблизно о третій ночі, коли всі поснуть.