Після загибелі сина я виховувала трьох онуків, але в його порожньому будинку зустріла підлітка

Я поставила чашку.

— А де її шукати, не підкажете?

Григорій Федорович трохи подумав.

— У неї в сусідньому селі сестра, власний будинок, город. Коли Зої Романівні хотілося від усього відпочити, вона їхала туди. Я б із цього й почав. Найімовірніше, вона в сестри.

У суботу, ще до світанку, ми з Кирилом вирушили в дорогу. Анна, Павло й Ліда залишилися з моєю сусідкою Тамарою. За сорок років дружби ми так добре пізнали одна одну, що довгих пояснень не знадобилося. Перед виїздом я налила в термос кави й перевірила документи.

Кирило стежив за картою в телефоні й раз у раз уточнював, де нам звертати, хоча до повороту було ще далеко. Я не осмикувала його: розуміла, що хвилюється. Лише попросила попереджати заздалегідь, щоб не проґавити з’їзд.

Наприкінці ґрунтової вулиці показалися сині ворота. За ними ліниво загавкав рудий собака. Біля ґанку поливала квіти літня жінка: біле волосся зібране в пучок, на плечах кофта. Помітивши, що я виходжу з машини, вона завмерла зі шлангом у руці.

Я підійшла, не відчиняючи хвіртки.

— Зоє Романівно, я Раїса, мама Максима Мельника.

Шланг упав на землю. Вода й далі текла, а жінка дивилася на мене, затуливши рота обома долонями.

— Господи… Я знала, що по мене колись приїдуть.

— Нам лише поговорити.

Вона швидко озирнулася вздовж дороги, присунулася ближче.

— Будь ласка, їдьте, Раїсо. І нікому не розповідайте, де я.

Я залишилася біля хвіртки.

— Зоє Романівно…

— Ви не розумієте, — перебила вона, стишивши голос. — Я бачила, що вони коять. Мене залишили в спокої, бо думають: я нічого із собою не забрала. — Помовчавши, вона майже пошепки додала: — А я забрала.

Було чути, як ллється вода; біля доріжки вже зібралася калюжа. Я не ховала рук і не намагалася ввійти. Хотілося дати їй час.

— Ми їхали здалеку. Давайте хоча б вип’ємо кави, згадаємо Максима. Якщо після цього попросите піти, ми підемо.

Вона довго роздивлялася мене, потім поглянула на Кирила, який стояв поруч. Її обличчя раптом змінилося.

— До чого ж схожий… Ти Кирило, так?

Я глянула на онука й знову на неї.

— Ви знайомі?

— Ні, особисто не зустрічалися. Але про нього я знаю.

Зоя Романівна підняла шланг, перекрила воду й відчинила хвіртку.

— Проходьте. Зараз поставлю каву.

У теплій кухні біля стіни стояла пічка, над столом — старий годинник. Господиня дістала чашки, подала цукорницю. З кавою поралася якийсь час, наче збиралася на силі перед розмовою, а потім сіла навпроти нас.

За двадцять два роки в компанії вона вивчила всіх постійних постачальників і звичні платежі, тому перекази до «БАЛ-сервісу» помітила швидко. Вісім місяців нікому нічого не казала: зіставляла документи, запитувала ті, яких бракувало, залишала собі копії. Лише потім зателефонувала Максимові. Той дзвінок і застав його за обідом із Кирилом.

— Зам’яти справу ваш син не пропонував, — сказала вона. — Переглянув усе, що я зібрала, і відразу вирішив: через адвоката, офіційно, з перевіркою. Щоб нас потім не звинуватили у вигадках.

Я обхопила чашку долонями.

— Він хотів у понеділок відвезти.

Зоя Романівна кивнула, не зводячи погляду зі столу.

— Так, передати матеріали. А в неділю мені повідомили, що вони з дружиною розбилися.

Ми помовчали.

— Я теж спочатку чого тільки не передумала, — заговорила вона знову. — Сон утратила. Потім з’явився висновок: дощ, мокра дорога, нещасний випадок. Тільки легше від цього не стало. — Вона зітхнула й відсунула чашку. — Тимофій навіть дев’яти днів не почекав. Викликав, поклав переді мною звітність: підпишіть виправлення. Читаю — підозрілих платежів наче й не було, зате Максим виявився боржником компанії.

— Ви поставили підпис?

— Ні. Так і сказала: своїм підписом чужу брехню підтверджувати не буду.

Наступного дня за нею дорогою додому їхав Богдан. Ані слова їй не сказав, навіть не підійшов: зупинив чорну машину біля її будинку й залишився всередині. Я мимоволі поглянула на Кирила. Та сама машина біля воріт Максима, те саме мовчазне нагадування про стеження.

— Тоді я зібрала речі й перебралася до сестри, — сказала Зоя Романівна. — Нехай думають, що налякали мене і я все покинула.