Після загибелі сина я виховувала трьох онуків, але в його порожньому будинку зустріла підлітка

Я подивилася на папери перед адвокатом.

— Вона боїться, Степане Григоровичу.

— Цілком можливо.

— Дізнайтеся, де вона тепер. Я поїду сама. Треба спочатку поговорити по-людськи, а не починати з вимоги дати свідчення.

Поки тривали пошуки, через два дні надійшло запрошення від Тимофія Дубровського: він пропонував зустрітися в компанії та спокійно обговорити наші справи. Степан Григорович радив їхати. Я й сама хотіла почути, що Дубровський скаже мені у вічі, але сама до нього не вирушила. Адвокат залишився чекати в машині; у сумці в мене лежав телефон з увімкненим записом.

Тимофій приймав мене в кабінеті сина. Усівся в його крісло, поклав руки на його стіл. Довелося декілька разів глибоко вдихнути, щоб привітатися рівним голосом. На стіні й досі висів знімок із відкриття об’єкта: Максим і його партнер, обидва в будівельних касках, обидва усміхаються.

Дубровському було за шістдесят. На засмаглому обличчі — вдоволений вираз, дорогий костюм сидів бездоганно.

— Раїсо, ви жінка розважлива. На вас троє дітей, їм і варто віддавати сили. А судові тяганини тривають роками, адвокатам треба платити. Даруйте, але хіба у вас є зайві десять років?

Я не відповіла, чекаючи, до чого він веде.

— Можна обійтися без цього. Я знімаю вимогу, про два мільйони забуваємо, будинок залишається дітям. Ви погоджуєтеся продати частку Максима. Звісно, не задарма: отримаєте двісті п’ятдесят тисяч.

— За частку, яка коштує сім із половиною мільйонів?

Він ледь усміхнувся.

— За Максима, можливо, стільки й коштувала. Тепер усе інакше. Ви далекі від бізнесу, вам важко судити. Одна річ — пироги пекти, інша — визначати вартість компанії.

Я встала, дивлячись на нього, і поправила на плечі ремінець сумки.

— Пироги я печу, Тимофію. І зіпсовані продукти зазвичай помічаю раніше, ніж беруся до тіста.

Усмішка зникла.

— Що ви хочете сказати?

— Що ваш борговий папір теж викликає сумніви. Ним і займемося. Для цього в мене є Степан Григорович.

Я пішла до виходу.

— Добряче все обміркуйте, Раїсо.

— Уже обмірковую. Тому й не ставлю ніде підпису. До побачення.

Я ще не встигла зачинити за собою двері, а Тимофій різко потягнувся до телефона й заходився набирати номер. Люб’язного виразу на його обличчі більше не було.

Того ж тижня Світлана подала заяву про передання їй дітей. Степан Григорович викликав мене до себе й почав читати. Спершу я навіть не впізнала себе в описі: літня, хвора, доходів недостатньо, трьом дітям ніде жити.

Слухаючи його, я згадувала Світлану за своїм кухонним столом. Зовсім недавно вона хвалила пиріг, питала, чи не допомогти мені чимось. Тепер кухня, будинок, моя пенсія слугували доказами проти мене: онукам тут нібито погано.

— Є ще один пункт, — продовжив адвокат. — Ви прийняли в дім невідомого неповнолітнього. Його спорідненість із дітьми не підтверджена, водночас він вільно спілкується з ними й має доступ до їхнього майна.

— Невідомого… Так вони тепер називають Кирила.

Степан Григорович опустив аркуш.

— Оригінал висновку вкрадено разом із папкою, і цим скористалися. Доведеться знову підтверджувати спорідненість, проводити дослідження за вашої участі. Результату можна не встигнути дочекатися до початку розгляду питання про дітей.

— Довго чекати?

— Декілька тижнів.

Мені здавалося, цих тижнів нам ніхто не дасть. Павло вже питав, навіщо тітка Світлана приходила до школи розпитувати про бабусю. Анна вдавала, ніби все як завжди, але при кожному телефонному дзвінку починала дослухатися.

Кирило знову спав на самісінькому краю дивана, хоча вільного місця залишалося достатньо. Якось я вийшла вночі по воду й побачила його з підтягнутими колінами — майже в тій самій позі, що між пральною машиною й раковиною. Він знову чекав, що йому скажуть збиратися. Я говорила з ним спокійно, просила допомогти, залишала вечерю, запрошувала пити зі мною чай. А наляканий вираз очей не змінювався.

До Григорія Федоровича я зайшла з апельсиновим пирогом — подякувати, що тієї ночі він вийшов на ґанок. Якби в сусіда не засвітилося, невідомо, скільки б іще чоловік у машині простояв біля воріт Максима. За розмовою я згадала про наші пошуки.

— Ніяк не знайдемо Зою Романівну. Вона ж багато років була бухгалтеркою в сина.