Початок січня здивував спокоєм. Колектори навіть перестали телефонувати — можливо, подіяло звернення до поліції. Здавалося, становище потроху налагоджується. Віктор Григорович повідомив, що суд, найімовірніше, стане на їхній бік.
Чашку чаю незнайомець тримав обома руками. Він сидів на дивані у вітальні, худий, із запалими щоками; на блідому обличчі особливо впадав у вічі згаслий погляд. Таким Олексій побачив його, повернувшись із роботи в середині січня, пізніше, ніж зазвичай. Поруч стояла Світлана Романівна — радісна й водночас стривожена.
— Олексію, це мій онук, Максим, — схвильовано відрекомендувала вона. — Він приїхав додому.
Олексій завмер на порозі. Перед ним був чоловік, через якого Світлані Романівні довелося стільки пережити: вчинки Максима поставили під загрозу і її дім, і спокійну старість. Але він залишався її онуком — тим, кого вона любила попри все. Заради Світлани Романівни Олексій змусив себе заговорити ввічливо, хоча голос вийшов сухим:
— Вітаю.
— Привіт. Я вже чув про тебе від бабусі. Дякую тобі за неї. За все, що ти робив, поки мене не було.
Максим підвів очі. У них читалися втома й прихований біль, а в голосі Олексій не вловив удавання. І все ж настороженість залишилася: надто дорого обійшлася Світлані Романівні поведінка цього чоловіка.
— Він хоче виправити те, що сталося, Олексію, — поквапилася сказати вона, відчувши напруження. — Йому теж довелося нелегко. Ви поговоріть, познайомтеся, а я займуся вечерею.
Вона пішла на кухню. Молоді люди мовчали, і це мовчання тяжіло над обома. Першим не витримав Максим:
— Ти, мабуть, уже склав про мене свою думку. Не сперечатимуся: я вчинив підло. Підвів бабусю, підробив документи, набрав боргів. Виправдовуватися тут нічим.
— Тоді скажи, де ти пропадав? — Олексій не пом’якшив голосу. — Вона від тривоги за тебе мало не збожеволіла.
— У реабілітаційному центрі, — відповів Максим, опустивши очі. — Коли програв останнє, спробував накласти на себе руки. Ледве врятували. Спочатку лежав у лікарні, потім у психіатричному відділенні, звідти потрапив до центру для залежних. Вийшов лише вчора й відразу поїхав сюди.
Олексій уважно вдивився в нього. Втома й каяття здавалися справжніми, фальші він не бачив. Проте одразу довіряти не збирався.
— А далі? Що робитимеш?
— Виправлятиму все це, — твердо відповів Максим. — До поліції я вже ходив. Розповів про казино та лихварів, дав свідчення проти них. Подав заяву про шахрайство й сам визнав, що підробив документи. Бабусі ще не казав: мені, можливо, дадуть умовний строк. Так і має бути. Я повинен відповідати за свої вчинки.
Саме ці останні слова змусили Олексія поглянути на нього інакше. Можливо, те, що сталося, і справді змінило Максима.
За вечерею з’ясувалося, що в центрі він опанував вебдизайн і програмування. Тепер збирався брати замовлення як фрилансер і повертати борги.
— Мені там пропонували роботу: залишитися, консультувати тих, хто щойно вступив, — розповідав Максим. — Але я обрав повернення. Не можна було й далі залишати бабусю саму розбиратися з усім.
Світлана Романівна слухала, і її очі світилися радістю. Труднощі нікуди не зникли: борги ще залишалися, попереду чекали розгляди. Але цієї миті для неї найважливішим було те, що Максим повернувся й говорить не про втечу, а про те, як виправлятиме скоєне. Олексій спостерігав за ними й думав, чи не надто суворо судив його з першої зустрічі. Помилитися в молодості може кожен; інша річ — зуміти визнати помилку й спробувати спокутувати її власними вчинками.
Через два дні Максим відчинив двері й зблід. Біля будинку стояла знайома чорна машина, а перед ним — ті самі двоє в шкіряних куртках. Світлана Романівна пішла займатися зі школярами, Олексій був у коледжі.
— Що вам іще потрібно? Я все розповів поліції.
— Та начхати нам на твої розповіді, — посміхнувся один. — Борг нікуди не подівся. Віддаси 300 000, Максиме, і розійдемося без неприємностей.
— Немає в мене такої суми.
Він спробував зачинити двері, але чоловік так різко штовхнув їх, що Максима відкинуло вбік.
— Зате бабусин будинок на місці. Оформлюй дарчу — вважай, розрахувався.
— Не стану. І бабуся нічого вам не підпише. Заяву про вимагання ми вже подали.
— Диви, який сміливець знайшовся! — розсміявся другий і раптом ударив його в обличчя…
