Життя без прикрасУдома Віктор насамперед зазирнув до дитячої. Варенька спала, розкинувшись у ліжечку, обійнявши плюшевого ведмедя, якого вона називала Дружком і з яким не розлучалася ні на хвилину. У сусідній кімнаті похропувала Тамара Іллівна. Вона приїжджала до столиці регулярно — допомагати з онукою, хоча Варенька була їй такою самою онукою, як Вікторові дочкою.
— Іди спати, — прошепотіла Дарина. — Я ще посиджу трохи.
Він кивнув, поцілував її в маківку й пішов до спальні. Роздягнувся, ліг, заплющив очі й миттю поринув у сон. Глибокий, без сновидінь, як після добре виконаної роботи.
Вранці його розбудив дзвінок. Незнайомий номер, столичний.
— Віктор Анатолійович Тесля?
— Так.
— Вас турбують із міністерства охорони здоров’я. Чи не могли б ви під’їхати сьогодні на чотирнадцяту годину? Є розмова.
Він сів у ліжку, протираючи очі.
— Яка розмова?
— Це краще обговорити особисто. Адресу продиктувати?
Міністерство зустріло його гулкими коридорами й запахом старих паперів. Віктор ішов за секретаркою, молодою дівчиною на підборах, і почувався незатишно. Востаннє він був у державній установі на суді, й спогади були не з приємних. Кабінет заступника міністра виявився великим, світлим, із портретом президента на стіні й краєвидом на річку. За столом сидів чоловік років п’ятдесяти — сивий, підтягнутий, у дорогому костюмі.
— Вікторе Анатолійовичу. — Він підвівся, простягнув руку. — Радий познайомитися. Мене звати Руслан Владиславович Руденко.
— Взаємно.
— Сідайте. Чаю? Кави?
— Кави, якщо можна.
Поки секретарка чаклувала над кавомашиною, Руденко розглядав Віктора — спокійно, оцінюючи, як хірург розглядає знімок перед операцією.
— Ви, мабуть, здивовані, — сказав він нарешті.
— Трохи є.
— Я поясню. Ми — тобто міністерство — стежимо за вашою історією вже давно. Від моменту перегляду справи. Ваш випадок… показовий.
— У якому сенсі?
Руденко побарабанив пальцями по столу.
— Система недосконала. Ми це знаємо. Хороших лікарів витісняють, погані — залишаються. Бюрократія, корупція, особисті зв’язки. Ви стали жертвою всього цього. І водночас не зламалися. Повернулися, працюєте, рятуєте людей.
— Я просто роблю свою роботу.
— Саме так. Просто робите. У цьому й цінність.
Секретарка принесла каву — густу, запашну, у тонкій порцеляновій чашці. Віктор ковтнув, чекаючи на продовження.
— У нас є програма, — сказав Руденко. — Пілотний проєкт. Мобільні медичні бригади для сільської місцевості. Кваліфіковані лікарі, сучасне обладнання, регулярні виїзди в райони, де немає належної медичної допомоги. Фінансування централізоване, бюрократія — мінімальна.
— І ви хочете…
— Хочемо запропонувати вам очолити одну з бригад. Ваша територія. Верболіжжя й околиці — близько тридцяти населених пунктів. Ви там уже працюєте неофіційно. Ми пропонуємо зробити це офіційно.
Віктор мовчав. Пропозиція була несподіваною й привабливою.
— Умови?
— Зарплата гідна, не скривдимо. Графік гнучкий: тиждень на виїздах, тиждень у столиці. Хірургічна практика зберігається, у клініці залишитеся на пів ставки. Команду наберете самі: терапевт, медсестри, фельдшер. Машину дамо, обладнання за списком.
— Чому я?
Руденко всміхнувся вперше за всю розмову.
— Тому що ви вже це робите. Безплатно, у вільний час. Тому що вас там знають і вам довіряють. І тому що ви не кар’єрист. Вам не потрібен кабінет у міністерстві чи звання. Вам потрібно лікувати людей. Таких лікарів мало.
Віктор допив каву, поставив чашку на блюдце.
— Мені треба подумати.
— Звісно. Тиждень вас влаштує?
— Влаштує.
Вони попрощалися рукостисканням, і Віктор вийшов із міністерства в сірий столичний полудень. Голова гула від думок.
Увечері він розповів Дарині. Вона слухала мовчки, не перебиваючи, накручуючи на палець пасмо волосся (її звичка, коли вона думала про щось серйозне).
— І що ти вирішив? — запитала вона, коли він закінчив.
— Поки нічого. Хотів із тобою порадитися.
— Зі мною?
— Ти — моя сім’я. Це стосується нас усіх…
Вона всміхнулася тією особливою усмішкою, яку він навчився розпізнавати за два роки разом. Усмішкою, яка означала «ти сказав щось правильне».
— Ти ж уже вирішив, — сказала вона м’яко. — Я бачу по очах.
— Можливо.
— Тобі це потрібно. Верболіжжя, село, ці люди… Ти там ожив, пам’ятаєш? Коли приїхав, був наче тінь. А потім… розквітнув.
— Гарне слово.
— Правильне слово. — Вона підвелася, підійшла до нього, сіла на коліна, обійняла. — Погоджуйся. Ми впораємося. Тиждень там, тиждень тут — це не кінець світу. Вареньці корисно буде на свіжому повітрі, та й мені теж. Я можу працювати віддалено, керівництво погодиться.
— Ти впевнена?
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Щиро дякую за щиру і змістовну розповідь життєву справжню я не читала а проживала разом з ними