Життя без прикрасВін обійняв її у відповідь — міцно, вдячно — і відчув, як відпускає напруження, яке тримав у собі весь день. З нею все було простіше. З нею будь-які рішення здавалися правильними.
Через тиждень Віктор зателефонував до міністерства й сказав «так».
Наступні місяці були божевільними: папери, погодження, закупівлі обладнання. Набір команди — це виявилося найскладнішим. Знайти лікарів, готових мотатися по селах замість теплого міського кабінету, було непросто. Першим прийшов Толя — молодий терапевт, щойно після ординатури, з палкими очима й ідеалами.
— Я хочу бути земським лікарем, — сказав він на співбесіді. — Як за давніх часів. Письменники-класики… Вони ж із цього починали.
— Романтик?
— Трохи є. Це погано?
— Це чудово. Тримайся за це.
Другою прийшла Ніна Леонідівна, медсестра з тридцятирічним стажем, із тих, хто знає більше за іншого лікаря. Сухорлява, сувора, з руками, які могли й крапельницю поставити наосліп, і немовля прийняти, і підтримати у скрутну хвилину.
— Я все життя в місті пропрацювала, — сказала вона. — Досить. Хочу наостанок справжньою справою зайнятися.
— Наостанок?
— Мені шістдесят два. Пенсія через три роки. Хочу піти з відчуттям, що недарма халат носила.
Третім став Славко — фельдшер, колишній військовий, списаний через контузію. Небагатослівний, надійний, із татуюванням «За ПДВ» на плечі й несподівано ніжними руками.
— Я людей лагодити вмію, — сказав він просто. — Під вогнем лагодив, без вогню й поготів упораюся.
Команда вийшла дивна: молодий романтик, стара гвардія й ветеран війни. Але Віктор відчував: саме так і треба. Різні — отже, доповнюють одне одного. Машину дали хорошу — новенький мікроавтобус із червоним хрестом на борту, переобладнаний під мобільний медпункт. Усередині — кушетка, апарат УЗД, портативний рентген, стерилізатор, шафи з ліками. Не операційна, звісно, але для первинної допомоги — вище за всілякі похвали.
Перший виїзд був у березні.
— Символічно, — сказала Дарина, проводжаючи його біля порога.
— Ти віриш у символи?
— Починаю вірити.
Він поцілував її, поцілував сонну Вареньку в маківку й сів за кермо. Столиця за вікном змінювалася передмістями, передмістя — полями, поля — лісами. Дорога була знайомою, він їздив нею десятки разів за останній рік, але сьогодні вона здавалася іншою. Новою.
До Верболіжжя приїхали на обід. Біля адміністрації — старої дерев’яної будівлі з вицвілим прапором — уже зібрався натовп. Людей п’ятдесят, не менше. Старі, жінки з дітьми, чоловіки в тілогрійках.
— Вікторе Анатолійовичу! — Тамара Іллівна протиснулася вперед, обійняла його. — Нарешті! Ми тебе чекали-чекали.
— Я ж попереджав, що приїдемо.
— Та ми не вірили. Думали, знову пообіцяють і забудуть. Як завжди.
Прийом вели до вечора. Толя вимірював тиск, Ніна Леонідівна брала кров на аналіз, Славко робив перев’язки й уколи. Віктор оглядав складних пацієнтів, тих, кого направляли із сусідніх сіл, хто не міг дістатися районної лікарні. Дід Яків прийшов із хронічним бронхітом, занедбаним мало не до астми. Дружина Шульги — з підозрою на діабет, якого ніхто раніше не діагностував. Молода жінка із сусіднього села — з дворічним сином, у якого затримка розвитку, що потребує консультації невролога.
— Я їм казала: їдьте в область, — сказала Ніна Леонідівна в перерві. — А вони: грошей немає, машини немає, страшно. Тому ми тут.
— Так. Тому.
Увечері, коли останній пацієнт пішов, Віктор сидів на ґанку бабусиного будинку й дивився на захід сонця. Небо було рожевим, із бузковими прожилками хмар, а на яблунях у саду (тих самих, що цвіли його першої весни тут) уже набухали бруньки.
— Утомився? — запитала Дарина, виходячи на ґанок із двома чашками чаю.
Вона приїхала вдень із Варенькою, поки він вів прийом. Тепер донька спала в кімнаті, а вони вдвох сиділи в сутінках, як тоді, два роки тому.
— Утомився, — зізнався він. — Але це добра втома.
— Це як?
— Це коли знаєш, що втома має сенс. Що ти не просто крутиш колесо.
Вона кивнула, притулившись до його плеча.
— Я бачила, як вони на тебе дивляться. Ці люди. Як на Бога.
— Не перебільшуй.
— Не перебільшую. Тамара Іллівна розповідала: у сусідньому селі жінка народила мертву дитину. Два роки тому. Бо швидка не приїхала вчасно, а сама вона не могла… Якби ти був тоді тут…
— Мене не було.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Щиро дякую за щиру і змістовну розповідь життєву справжню я не читала а проживала разом з ними