Життя без прикрасЗазирнути у свій гараж Роман не подумав. Код, на його переконання, був відомий лише йому.
О пів на восьму Ірина зайшла додому. Тільки й устигла розстебнути пальто: у передпокої чекала напхана валіза із застебнутою блискавкою.
— Обережніше, мамо. Я там усе по пакетиках розклала, — сказала Юлія, не підводячи очей.
Ця дбайливість ранила дужче за все, що сталося далі. Роман підкотив валізу до ніг дружини.
— Забирай манатки й тихо йди. Ти в цьому домі як бабин сервант. Місця багато, а користі нуль.
За його спиною обоє дітей кивнули.
— Мамо, не ганьбися, йди.
— Таксі економ уже оплачене, викликав, — продовжив Роман, діловито загинаючи пальці. — Із комендантом домовився, у гуртожитку місце є. Там кухня спільна, як ти любиш, із людьми. До нотаріуса завтра, на десяту годину. Компенсацію отримаєш — триста тисяч. По-людськи ж чиню, не звір. Інший би нічого не дав.
За двадцять шість років шлюбу — поїздка економкласом, зауважила подумки Ірина. Максим утупився в підлогу, думаючи про обіцяний бокс. Юлія зовсім не могла глянути на матір.
Ірина застебнула пальто, один за одним перебираючи ґудзики, й усміхнулася чоловікові:
— Ох, Ромчику, як же вчасно я вчора розібрала твій гараж.
— Який іще гараж, Іро? — Роман вичавив смішок. — Зі своєю каструлею ти за поріг не зайшла. Навіть коду не знаєш.
— Номер твоєї машини. І рік її випуску.
Його обличчя стало кольору ґрунтовки. Схопивши ключі, Роман вискочив за двері, навіть не потрапивши в рукави куртки. Діти кинулися слідом, іще не розуміючи, що сталося.
Ірина неквапно спустилася з валізою й сіла в оплачену машину. Назвала кооператив на околиці.
— У мене ж гуртожиток зазначено, — здивувався водій.
— Плани змінилися. Різницю доплачу.
Повз промчав Роман, хлюпнувши з калюжі на бордюр. Таксист подивився вслід.
— За таких пристрастей хоч комфорт би взяли, не економ.
— Замовляла не я.
— Це помітно. Собі на такі пристрасті економ хто ж візьме.
Шлагбаум Аркадій Михайлович підняв і перед Романом, і перед таксі. Таксі ще й віддав честь.
У боксі Роман зірвав брезент, висмикнув фальшиву стінку. Кілька митей дивився в порожню нішу, потім розвернувся до Ірини:
— Злодійка! У моєму гаражі мене ж обчистила!
Максим із Юлією завмерли перед сервантом. Донька ступила до нього, торкнулася непіддатливих дверцят. Пролунав знайомий домашній скрип.
— Це бабусин сервант… Тату, його ж, за твоїми словами, трактор розчавив? Ти нам навіть хрускіт описував.
— Яка тепер різниця! — гаркнув Роман.
— Різниця — двадцять сім пачок, які там були, — відповіла Ірина.
Юлія дивилася на батька вже зовсім інакше. Вісім років він обманював матір, говорячи про найдорожче для неї, а заодно брехав і їм.
Максим тим часом прочитав банер на воротах. Не кваплячись вийняв телефон, набрав указаний номер. Із кишені батькової куртки долинула бадьора рекламна мелодія — Роман поставив її минулої зими.
— Хотів дізнатися, скільки дадуть, — пробурмотів батько. — Ринок перевірити.
— Без моєї згоди, засвідченої нотаріусом, продати гараж не можна, — сказала Ірина. — Сьогодні ще й судова заборона з’явилася.
— Ти ж мені його обіцяв, — тихо промовив Максим. — Руку потиснув. Навесні, казав, вивіску повісимо. А сам виставив на продаж.
Він відійшов до матері. За себе йому було соромніше, ніж за батька.
О 21:00 біля боксу зупинився коралово-рожевий кросовер. Доглянута жінка у світлій шубці вийшла з машини. Ліхтар освітлював Романа; решти вона поки не помітила.
— Ромусю, ти гроші приготував? Завтра треба платити за будинок, я людям обіцяла. І своїм дорослим діточкам нагадай: до літа хай перебираються до матусі. Мені чужі в домі не потрібні, я не гуртожиток. А твій бовдур хай зі своєю плівкою до мого ґанку навіть не під’їжджає. У мене пристойні сусіди.
Роман не відповів. Юлія чула кожне слово з темряви. Їй же батько обіцяв кімнату з краєвидом на річку.
Марина нарешті розгледіла, що біля гаража зібралися не лише вони двоє.
— Тату, це хто? — глухо спитала Юлія.
— Клієнтка, — ледве вимовив Роман.
Ірина зняла з полиці банку, підставила кришку під світло.
— «Маринин захід сонця». Треба ж, у клієнтки навіть фарбу на її честь названо. Під цю машину колір робив, Романе. — Вона кивнула на кросовер. — Вдало вийшло. А мою кухонну батарею ти вже десять років підфарбувати збираєшся.
— Гроші де? — Марина й далі дивилася на Романа, наче банки їй не показували.
— Це сімейні заощадження, — відповіла Ірина замість чоловіка. — Ми їх перерахували зі свідком. Завтра все буде у справі про поділ майна.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.