Життя без прикрас— Переконливо, — схвалив голова, збавляючи оберти. — Я б не засумнівався. Про губи тільки дарма.
— Це від нервів.
До призначеної розмови залишалося мало часу. Ірина зателефонувала Ларисі Миколаївні. У слухавці похрускувало: та, схоже, їла чергову сушку. Вислухавши, юрисконсультка заговорила розмірено, ніби диктувала рецепт:
— При свідкові перерахуєте двічі. Зйомка відкрита, обов’язково загальний план: має бути зрозуміло, де сервант стоїть, який гараж. Акт. Дата з часом, перелік, два підписи. Сьогодні ж прибирайте гроші в комірку на своє ім’я. Решту залиште як було, порошинки не зруште. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— І плакати при свідкові над сервантом не треба. Нам свідок потрібен бадьорий.
— Уже виплакалася над ним.
— Тоді до роботи.
Гроші перерахували двічі. Голова промовляв числа вголос, ніби запускав агрегат. На другій сотні заплутався: Ірина машинально виправила його, як виправляла лаборанток.
У кадр потрапили сервант із тайником, пачки, оголошення, «Маринин захід сонця» й пакувальник. Аркадій Михайлович склав акт великим диспетчерським почерком, дописав унизу посаду й телефон. Після підписання Ірина переклала гроші в лабораторну термосумку для водяних проб, між двома блакитними холодоелементами.
— Мільйони на льоду ще при мені не подорожували, — зауважив голова.
— Не зіпсуються зате. Проби тут три години живуть, гроші й поготів витримають.
Фальшиву стінку повернули на місце, сервант накрили. Ворота замкнули на попередній код.
— Напір на греблі я тридцять років стримував, Ірино Артемівно, — сказав Аркадій Михайлович на прощання. — Уже язика зумію втримати.
У банку молода працівниця в окулярах довго розглядала червоний напис на термосумці: «Проби води, не відкривати».
— Що у вас там?
— Готівка, — не криючись відповіла Ірина.
— Чому вона холодна?
— Щоб не зіпсувалася. — Ірина дістала холодоелемент, поклала на стійку. — Оце рахувати не треба, це лід.
На неї подивилися так уважно, як дивляться на божевільних і на ревізорів. Але комірку оформили, гроші поклали туди. Увечері копію акта разом із відео отримала Лариса Миколаївна.
Цілий день поруч з Іриною була людина, якій нічого від неї не було потрібно. Він допомагав. Виявилося, це напрочуд багато.
Удома Роман сам розігрів котлети й вибрав для неї найрум’янішу. Незвично ласкавий, називав Ірочкою.
— Як водозабір, що знайшли?
— Знайшли дещо. Чимало цікавого.
— От, Ірочко, місту ж ти необхідна. — Він багатозначно подивився на дітей. — Без тебе б усе місто отруїлося.
— Хтось, можливо, й отруївся б, — погодилася Ірина, відкушуючи котлету.
— Завтра ввечері ніхто нікуди не йде, — розпорядився Роман, постукавши виделкою об тарілку. — Ні гуляти, ні в гараж. Поговоримо всією сім’єю.
Максим із Юлією кивнули, далі дивлячись у тарілки.
Уночі Ірина не спала, слухала, як перевертаються дорослі діти у своїх кімнатах. Жаліла їх до сліз, але пом’якшувати те, що мало статися, не хотіла. Правду їм доведеться побачити самим.
У середу вранці Лариса подала позов: розлучення, поділ майна, клопотання про забезпечувальні заходи. Ірина працювала з посівами й кожні три хвилини дивилася на телефон. О 16:00 надійшло: «Є, тримайтеся незворушно». Реєстраційні дії з гаражем суд заборонив, як і продаж машини.
Прибравши телефон, Ірина нахилилася до чашок Петрі з ніжністю бабусі над колискою.
— Ірино Артемівно, ви навіщо кишковій паличці всміхаєтеся? — обережно поцікавилася молода лаборантка. — Там же ріст.
— Добре, Ніночко, хай росте. Сьогодні все росте вдало, навіть непосіяне.
Лаборантка відсунулася й про всяк випадок вимила руки вдруге.
А Роман тим часом вимагав у будці голови:
— Давай довідку, що внески сплачено. Покупець уже готовий, у п’ятницю завдаток. Ніколи мені з тобою панькатися.
Аркадій Михайлович погортав журнал, зупинився на потрібному записі, протер окуляри й знову відшукав рядок.
— За пів року у вас 4800 боргу, Романе Степановичу. Та й печатка, на жаль, на плановому ремонті.
— Печатку ремонтують? Вона в тебе дизельна, чи що?
Роман жбурнув п’ять тисяч на стіл.
— Диспетчер на пенсії! Я до правління поскаржуся. Будеш тут новому голові шлагбаум піднімати та честь віддавати.
Виписавши прибутковий ордер, Аркадій Михайлович почав видавати 200 решти, відраховуючи монети по одній. Повільно й уголос:
— Сто дев’яносто… Двісті. Довідку отримаєте за графіком.
— Це ще що за графік?
— Плановий.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.