Під час паводка мати двох синів допомогла батькові з хворим немовлям, але невдовзі їй довелося захищати свій дім і дітей

Андрій продовжив:

— За два дні ми укріпимо його так, що справжній інженер не причепиться. Я, Степанович, сусіди. А ви будете розчин мішати й годувати нас.

— Навіщо вам усе це?

Андрій подивився туди, де за будинками була річка.

— Одного разу я вже обрав роботу замість того, щоб залишитися поруч. Ще раз так чинити не хочу.

Поверталися вони вже поночі. На подвір’ї горіло багаття, баба Галя варила картоплю у великому казані, а Степанович із трьома сусідами витягували з води старі палі. Максим підбіг до човна. Про документи він не спитав.

— Ви разом повернулися?

— Разом, — сказала Ірина.

Наступні два дні будинок відновлювали всім селищем. Несли цемент, брус, старі залізничні шпали. Чоловіки підняли лівий кут, прибрали згнилі підкладки, поставили нові й стягнули стіни. Жінки відмивали залиті кімнати, діти збирали й носили тріски.

Ткач двічі посилав людину знімати роботи. Коли той чоловік з’явився втретє, Максим зустрів його біля воріт із табличкою «Чужим не можна».

— Ти її написав? — спитав Андрій.

— Ага. Тільки спочатку в «чужим» літеру «ю» поставив.

— Зате потім виправив.

— А ти чужий?

Андрій не відразу знайшов слова.

— Це вирішую не я.

Максим подивився на матір. Ірина повернулася до відра з розчином.

Увечері Степанович прийшов без журналу. У поромній будці зламали двері, відчинили шафу, порозкидали папери. Зошита в клейончастій обкладинці більше не було.

— Хто знав, що він у вас є? — спитала Ірина.

— На зборах пів села чуло. Але Ткач так перепитав, наче йому хотілося вивідати, де я його тримаю.

Дільничний прийняв заяву, записав подробиці й попередив: без доказів нікого звинувачувати не слід.

Ночувати Андрій залишився біля причалу. Ірина принесла йому запасну куртку й термос.

— Думаєте, ще прийдуть?

— Їм треба поспішати. Можуть і прийти.

— Андрію, якщо почнеться щось небезпечне, їдьте з Лізою. Не ваша це війна.

— Тепер моя.

— Бо я допомогла Лізі вижити?

— Ні. Бо Максим сьогодні вранці сунув мені в сумку пів яблука. Петрик проситься до мене на руки. А ви ввечері ставите поруч два кухлі, свій і мій, хоча весь день говорите про те, що я скоро поїду.

В Ірини запалало обличчя.

— Це лише кухоль.

— Звісно.

Він не усміхався, але відповів тепло. Ірина сіла біля нього. У темряві річка здавалася спокійною, на протилежному березі зрідка блимали вогники.

— Мені страшно, — сказала вона. — Не через Ткача. Навіть не через опіку. Діти до вас звикнуть. Я звикну. Потім у вас буде своя робота, свій дім, якась жінка. І виявиться, що все інше ми вигадали самі.

Андрій довго не відповідав.

— Обіцяти, що я ніколи не помилюся, не можна. Але йти без жодного слова я не стану.

— Павло теж гарно говорив.

— Тоді судіть за моїми вчинками.

Він простягнув руку, залишивши її на дошці між ними. До Ірини не доторкнувся. Вона сама мала вирішити, чи присунутися, чи покласти свою руку в його долоню. Вона не наважилася.

Уранці приїхали дві машини й катер Ткача — комісія. Інженер довго обстежував фундамент, простукував балки, знімав кріплення. Свій висновок він сформулював обережно:

— Ремонт будинку необхідний. Але загрози, що він зараз завалиться, немає.

Ткач заперечував, показуючи попередній акт. Інженер знизав плечима.

— Не знаю, хто склав цей папір. Роботи тут свіжі, це видно. Критичних пошкоджень я не виявив.

Представниця опіки перевірила продукти, кімнати, ліжка дітей і медичні картки. Петрик спав, Ліза була в Ірини на руках. Максим на запитання відповідав точно, але похмуро.

— Цей чоловік тут живе? — спитала жінка, показуючи на Андрія.

— Він наш дім ремонтує.

— А тобі він хто?

Максим глянув на дерев’яний човник у своїй кишені.

— Ще ніхто. Тільки він повертається.

Павло, почувши відповідь, стиснув кулаки.

Підстав забирати дітей комісія не знайшла. Коли вона поїхала, Ірина вперше за ці дні змогла зітхнути вільно. Сусіди розійшлися, Андрій попрямував до Степановича: треба було пошукати копії старих схем. Максим хотів піти разом із ним, але мати заборонила. Починався дощ.