Під час паводка мати двох синів допомогла батькові з хворим немовлям, але невдовзі їй довелося захищати свій дім і дітей

— Стій! Не ворушися!

Він обернувся на голос матері, не втримався й упав. Вода накрила його з головою.

Ірина кинулася до краю причалу. Плавати вона майже не вміла: батько вчив її в дитинстві триматися на воді, але після його смерті вона не заходила в річку глибше колін. Тепер уздовж берега несло дошки, у течії крутилися гілки й тріски.

Максим виринув за кілька метрів. Намагався вдихнути, бив руками по воді й знову зникав.

— Тримайся!

Ухопитися йому не було за що. Ірина ступила в річку, відразу втративши дно під ногами. Холод обпік груди. Вона вчепилася в палю, що стирчала з води, розуміючи, що ще трохи — і сама зірветься.

Із провулка прибіг Андрій. Чобіт знімати не став: на ходу скинув куртку й стрибнув із берега. Кількома сильними гребками дістався до Максима, підтримав його під підборіддя, перевернув на спину.

— Не хапай мене. Дивись угору, дихай!

Максим уже не чув. Обвив руками його шию, не даючи пливти. Обох відносило до затоплених кущів, під якими залишалася дротяна огорожа.

Ірина помітила мотузку: вранці нею прив’язували брус, один кінець іще тримався на ґанку. Вільний вона кинула Андрієві, але не докидала. Він рвонувся до мотузки, ухопив і намотав її на передпліччя.

Вона тягнула щосили. Підбігла баба Галя, за нею Тарас. Утрьох вони витягли Максима, потім Андрія.

Хлопчик не дихав. Ірина опустилася перед ним на коліна, очистила рот і почала натискати на грудну клітку. Вона десятки разів робила це на манекені, рятувала людей після аварій, після серцевих нападів. Зараз же під її руками лежав син, і руки не слухалися.

— Рахуйте, — сказав Андрій, стаючи поруч. — Дихання я слухатиму.

На двадцять першому натисканні Максим сіпнувся й закашлявся. Вийшла вода. Він розплющив очі, впізнав матір і тихенько заплакав. Ірина притиснула його до себе.

Андрій опустився в багнюку. Дихав важко; дріт глибоко порізав йому долоню.

— Навіщо ти туди пішов? — спитала Ірина, коли змогла заговорити.

— Човник хотів перевірити, — прошепотів Максим. — Він там сохнув. Дошка хиталася, я помітив. Хотів повернутися, і все обвалилося.

Андрій оглянув палю. Свіжий рівний зріз, слід важкого черевика поруч, у багнюці — крапля синьої фарби.

— Сокирою так не зрубаєш. Тут пиляли бензопилою або потужною акумуляторною. Уранці паля була цілою.

— А якщо колодами вдарило? — припустив Тарас.

— Від колод рівного пропилу не буде.

Ірина встала, тремтячи від холоду й люті.

— Це Павло.

— Не поспішайте зі звинуваченням. Спершу потрібні докази, — сказав Андрій.

— Мого сина мало не вбили! Як тут не поспішати?

— Тому й не можна зараз іти до нього. Усе знищить, а потім запевнятиме, що причал сам розвалився.

— І чекати, поки це повториться?

— Ні. Думати, що робити.

Вона вже не слухала. Схопила телефон і зателефонувала Павлові. Він озвався сонно, хоча була лише четверта година дня.

— Ти де?

— У райцентрі. Що сталося?

— Максим у річку впав. Хтось перепиляв палю.

Павло помовчав лише мить.

— Я казав тобі, що майстер твій небезпечний. Він причал робив, з нього й питай.

— Ти навіть не поцікавився, чи живий Максим.

— Дзвониш — значить, живий. Годі істерик.

Ірина завершила виклик.

Рятувальний катер відвіз Максима до районної лікарні. Мати поїхала з ним, а Андрій залишився в баби Галі з маленькими дітьми, пообіцявши зберегти все на місці події. Рентген не виявив ускладнень, проте лікарі залишили хлопчика до ранку під наглядом.

Коли в палаті стало тихо, Максим запитав:

— Мамо, Андрій тепер поїде?

— З чого ти взяв?

— Ти кричала на нього.

— Я зі страху. Він же ні в чому не винен.

— А тато сказав, що винен.

Ірина присіла на край ліжка.

— Тато багато чого говорить.

— Я там думав, що втону. Потім Андрія побачив і знав: витягне мене.

— Я теж знала.

Зізнатися в цьому виявилося важче, ніж Ірина очікувала.

Вранці Андрій чекав на них біля лікарні. Рука була перев’язана, очі почервоніли після безсонної ночі.

— Дещо вдалося знайти. Але розповім удома.