Під час паводка мати двох синів допомогла батькові з хворим немовлям, але невдовзі їй довелося захищати свій дім і дітей

Ткач нібито уважно вивчав берег. Ірина зрозуміла: ця погроза виникла не випадково. Про домовленість вони не питали — показували, як легко виставити її поганою матір’ю.

Копію Павло поклав на поручні й повернувся на катер. Уже перед відплиттям крикнув:

— Завтра о десятій ранку приходь до сільської управи. По-доброму все вирішимо.

Катер сховався за річковим поворотом, залишивши по собі широку хвилю.

Хвиля вдарила по недобудованому причалу так, що захиталася тимчасова опора. Андрій мовчки спустився у воду закріплювати її, а Ірина пішла в дім із залишеною копією.

Тричі вона прочитала документ. Паспортні дані були правильними, підпис теж здавався знайомим — до останньої літери. Та йшла вгору. Ірина ж завжди завершувала розчерк рухом униз. Згода поширювалася на всю ділянку: будинок із садом, причал і берег до старої поромної будки. А одержувачем авансу значився Павло Бондар. Сума давала змогу інакше поглянути і на його нову куртку, і на катер, і на впевненість, із якою він приїхав.

Степанович зняв окуляри й потер скельця подолом сорочки.

— До будки давно підбираються. Глибина там підходяща, великі судна можна ставити. Заберуть вашу ділянку — за сусідів візьмуться, швидко дотиснуть.

— Як же Павло отримав гроші наперед за землю, яка належить мені?

— Ви цей будинок у шлюбі купували? — запитав Андрій.

— Ні. Він від батька залишився, я вступила у спадщину ще до весілля. Павло був тут зареєстрований, потім знявся з реєстрації.

— Тоді тут щось підробили.

Ірина зателефонувала знайомій працівниці районної адміністрації. Та довго шукала номер заявки, а знайшовши, пояснила:

— Тут ідеться про довгострокову оренду. Після неї передбачено викуп. До документів додано твою згоду, засвідчену нотаріусом.

— Але я не ходила до жодного нотаріуса.

— Приїжджай, подавай заяву. Тільки обстеження вже призначили, комісія буде найближчими днями. Якщо будівлі визнають аварійними, компанії буде значно легше наполягати на своєму.

З ґанку було видно похилений сарай, розібраний причал, брудний слід від води на стіні. Павло не міг вибрати зручнішого часу: паводок уже зробив за нього половину роботи.

— Завтра з’їздимо в район, — запропонував Андрій.

— Поїду я. Вам треба залишитися з дітьми.

— Човном дістанемося за годину. Автобус піде в об’їзд, через міст, — це чотири години тільки туди.

— Упораюся.

— У цьому я не сумніваюся. Але навіщо витрачати на дорогу вісім годин, коли вистачить двох?

Різка відповідь уже була готова, але раніше за Ірину заговорив Максим:

— Мамо, їдь з Андрієм. Я в баби Галі побуду.

— А Степанович поки займеться причалом замість нас, — кивнув Андрій.

Вони влаштовували все так, ніби прийняти допомогу було найзвичайнісінькою справою. Ірину дратувало саме те, що заперечити проти цього плану було нічого: він був розумним.

— Гаразд. Тільки спершу зайдемо до сільської управи.

Уночі поспати майже не вдалося. Після семи дзвінків надійшли надіслані Павлом знімки: подвір’я під водою, Ліза на руках в Андрія, Максим біля річки. Фотографували здалеку — не виключено, що з катера Ткача. До останньої фотографії було додано повідомлення: «Скандал мені не потрібен. Погодься на оренду — половина авансу буде твоєю, і отримаєш квартиру в райцентрі. Відмовишся — ці знімки я покажу органам опіки».

Ірина дала Андрієві прочитати повідомлення.

— Збережіть це й перешліть на свою пошту. Він на вас тисне.

— А потім скаже, що хвилювався за дітей. Він завжди залишає собі таку можливість.

— Отже, пояснювати йому доведеться комусь іншому, не вам.

— Вам легко міркувати. Завтра візьмете й поїдете, а я залишуся тут жити.

Андрій повільно поклав телефон на стіл.

— Сьогодні я залишився.

— Поки що, — вихопилося в Ірини. Слова прозвучали надто поспішно, і забрати їх назад було вже неможливо. Вона помітила, як Андрій віддалився, і пошкодувала. Проте вибачатися не стала: тоді довелося б визнати, наскільки їй важливо, поїде він чи залишиться.