Перекладачку звинувачують в обмані, а суддя сміється з її слів про знання десяти мов

— Поки я не побачу Ларису, нікуди з вами не поїду. Мені потрібно до неї, — Оксана дивилася Яременкові в очі. Рішення вона ухвалила відразу.

— Пані Савчук, ви недооцінюєте небезпеку. Ці люди не жартують.

— А моя подруга ризикувала всім заради мене, коли більше ніхто не хотів допомагати. Тепер я її не покину.

— Оксано, може, все-таки послухаєш агента? — Ірина торкнулася її руки.

— Я поїду з вами, — несподівано сказав доктор Моралес. — Якщо начальник справді пов’язаний зі знахідкою вашої бабусі, вам необхідно це з’ясувати. Я зможу допомогти вас захистити.

— У мене є знайомі в приватній охороні, — Федорова закрила телефон. — За десять хвилин тут буде група.

— Гаразд, — зітхнув Яременко, поступаючись. — Але я супроводжуватиму вас. Помічу щось підозріле — одразу йдемо.

Через п’ятнадцять хвилин вони повернулися до ізолятора. Покидаючи його, Оксана відчувала полегшення; тепер сама будівля здавалася загрозливою. На білих стінах під миготливими люмінесцентними лампами коливалися зловісні тіні.

Біля входу чекала Вікторія Поліщук — молода наглядачка, лагідна, завжди добра до Оксани.

— Дякую, що приїхали, пані Савчук, — нервово прошепотіла вона. — Лариса собі місця не знаходить. Каже, начальник причетний до справи вашої бабусі. Я до пуття нічого не розумію, а вона погоджується пояснити лише вам.

— Де зараз Мироненко? — діловито запитав агент.

— У себе. Цілий день комусь телефонує. Відколи ваша історія розлетілася мережею, страшенно нервує.

Вікторія повела їх коридорами. Біля дверей камери 47 на нарах сиділа Лариса, притиснувши до себе коліна. Помітивши Оксану, вона схопилася.

— Слава богу! Я вже боялася, що після всього пережитого ти…

— Що сталося, Ларисо? Ти щось дізналася?

— Ваші слова будуть під захистом, — Яременко показав службове посвідчення. — Розкажіть усе, що знаєте.

— Два дні тому я прибирала біля кабінету Мироненка, — почала Лариса, глибоко вдихнувши. — Крізь прочинені двері почула, як він розмовляє телефоном. Про тебе. Приблизно так: стара завдавала клопоту, а онука не повинна дізнатися про її знахідку.

— Під старою він мав на увазі мою бабусю, — промовила Оксана; серце в неї на мить завмерло.

— Я теж так подумала, але впевненості не було. Сьогодні, коли тебе звільнили, він зовсім занервував і знову зателефонував. Тут я вже розчула: Надія. І документи, що не повинні дістатися її онуці.

— А родину Вілсон він згадував? Або міжнародні мережі? — Моралес ступив ближче.

— Так! — Лариса енергійно кивнула. — Сказав, що родина Вілсон з дурості зберегла папери, хоча їх треба було знищити, щойно з’явилася можливість.

Яременко відразу зателефонував, запитуючи термінові групи, ордери на арешт і повномасштабне розслідування. Ірина сіла, обмірковуючи юридичні наслідки почутого. Оксану охопила лють: бабусю наражали на небезпеку, і, можливо, її смерть зовсім не була природною.

— Я хочу поговорити з Мироненком. Зараз, — у її спокої бриніла погроза.

— Оксано, це нерозсудливо, — застерегла Ірина.

— Начхати. — Вона повернулася до агента. — У вас є повноваження. Нехай це буде офіційна розмова. Я мушу дізнатися, що сталося з бабусею.

Яременко трохи повагався й кивнув.

— Поставлю йому кілька запитань. Ви будете зі мною, але за першої ж загрози підемо.

Кабінет Анатолія Мироненка містився на третьому поверсі. Огрядний, рідковолосий начальник зблід, щойно Яременко пред’явив посвідчення. Нервовий тик видавав провину.

— Чим можу бути корисним, агенте?

— Хочу розпитати вас про Надію.

— Надію? — Мироненко часто закліпав. — Такої не знаю.

— Брешете! — Оксана увірвалася до кабінету, попри спробу Яременка її втримати. — Останній рік свого життя бабуся тут прибирала. Ви чудово її знали. І, схоже, знали про те, що вона виявила.

— Пані, мені нічого не відомо, — начальник різко підвівся.

— Спробуємо нагадати, — Яременко витягнув диктофон. — Свідки чули вашу розмову про стару й документи. Що скажете?

— Я тут працював, та й годі. Чим вона займалася поза ізолятором, мені не доповідали.

На обличчі Мироненка виступив піт. Він переводив погляд з агента на Оксану, з неї на двері — наче зацькований звір.

— І все ж дещо вам відомо, — Оксана нависла над столом. — Бабусі не стало два роки тому. Раптово. Як зручно: просто перед свідченнями про її знахідку.

— Я не причетний до її смерті! — закричав начальник, остаточно втрачаючи самовладання. — Серце відмовило, лікарі підтвердили!

— То ви були знайомі, — холодно промовив Яременко. — А щойно запевняли у протилежному.

— Так, знав я Надію, знав, — Мироненко безсило опустився у крісло. — Місяцями тут прибирала. Тиха, добра жінка. Якось прийшла до мене з небезпечними відомостями.

— Якими? — Оксана зусиллям волі стримала сльози.

— Працюючи в дипломатів, вона бачила документи. Людей перевозили проти їхньої волі, родини слугували прикриттям для злочинів. Принесла копії та попросила допомогти звернутися до влади.

— Ви допомогли? — ледь чутно запитала Оксана.