Життя без прикрасВін повернувся до стінки й підняв голову. Подивився на верхню полицю, на сову — просто мені в об’єктив.
Володимир.
Худіший, ніж раніше, засмаглий до чорноти. На скронях сивина, на обличчі коротка борода, між бровами складка — усього цього раніше не було. Але переді мною був мій чоловік, Сонин батько. Три роки я носила йому квіти на порожню могилу.
Дві секунди він розглядав сову. Мені здавалося: помітив, зараз зніме з полиці й розіб’є. Натомість кутик його рота криво піднявся — так дивляться на дурнувату дитячу іграшку, що залишилася в колишньої дружини. Він відвернувся.
У санаторії «Сосновий схил» я сиділа на ліжку з телефоном у руках. А мій мертвий чоловік на екрані присів біля стінки й витягав стамеску.
Тут відчинилися двері. На порозі після басейну з’явилася Соня — ще мокра, загорнута в рушник.
— Мамо, шльопанці забула. Ти не бачила? Мамо?
Я намагалася відповісти. Губи ворушилися, язик рухався, а звуку не було. Повітря. Як уві сні, коли кричиш і не можеш крикнути. Ми дивилися одна на одну, а між нами залишався телефон з її батьком. Живі руки, жива спина. Живий.
— Мамо, тобі погано? Що з тобою?
Вона підбігла й затрясла мене за плечі. Я встигла лише розвернути екран до себе. Інстинкт. Дванадцять років роботи з трупами, а зараз треба було сховати від дитини живого батька.
— Нормально… — вимовила я нарешті хрипко. — Пити.
Соня принесла склянку. Я випила, розхлюпавши половину води на ковдру, — так тремтіли руки.
— Це по роботі, зайчику. Погане відео з рейду. Не треба було при тобі дивитися. Повертайся в басейн, будь ласка.
— Ти брешеш.
— Софіє, іди в басейн.
Перш ніж вийти, вона глянула на мене його сірими очима. Шльопанців на босих ногах не було; вона залишалася в мокрому рушнику.
Лише коли двері зачинилися, я знову повернула телефон. Володимир уже підчепив стамескою плінтус у кутку. Працював швидко й точно, без метушні. Три дошки ламінату знялися з такою легкістю, наче їх ніколи не кріпили, а лише поклали зверху. Під ними відкрилася сіра пластикова кришка — квадратна, врівень із підлогою, з двома втопленими ручками.
Він підчепив її й прибрав. У перекритті була видовбана яма завглибшки сантиметрів п’ятдесят, акуратна, із залитими стінками.
Три тижні ремонту на п’ятому році нашого шлюбу. Щоб ногам було тепло. Я три роки мила цей ламінат, ходила по ньому, ставила Сонину ялинку. А під нами була яма.
Володимир опустив у неї руку по лікоть. Обличчя було видно збоку: спокійне, зосереджене, майже щасливе. З таким обличчям беруть річ там, де напевне залишили.
Витяг порожню долоню.
Завмер і поліз знову, вже по плече. Ліг животом на ламінат, довго нишпорив унизу. Витяг руку й утупився в неї, наче вона його зрадила.
Потім став навколішки й спрямував у яму світло телефона. Я бачила лише спину. Близько десяти секунд вона залишалася нерухомою.
А потім він узявся трощити вітальню.
Ламінат уздовж стіни летів за спину дошка за дошкою. Стамеска била по стяжці так, що мікрофон Жужі захлинався. Володимир видер шухляди стінки, витрусив книжки, фотографії, Сонині малюнки, мої теки й власні старі документи. Перекинув диван, ножем розрізав дно, вигріб поролон. Видерся на підвіконня й відірвав обшивку під ним.
Крізь гуркіт я розбирала не все. Він не горлав — цідив слова крізь зуби.
— Куди поділи, тварюки? Де воно? Кому це до снаги? Їй?.. Ні, неможливо: вона донесла б на мене, не стала б чекати й хвилини. Ментівська порода. Може, Вадик? Але ж Вадикові нічого не було відомо. Вадик… То хто ж? Відповідайте, хто?
Кулак ударив у стінку. Та хитнулася, сова повалилася набік. Кадр нахилився: стеля, край люстри. Удар. Темрява.
Звук не зник. Долинали кроки й важке дихання впереміш із тріском розривів і шумом чогось, що осипалося. Після довгої паузи голос залунав зовсім поруч із мікрофоном. Можливо, він підняв сову.
— Не могло ж обійтися без того, хто сюди приходив і знав, — сказав Володимир.
Шурхіт змінився клацанням, звуком дверей. Потім стихло все.
Я й далі дивилася на чорний екран. На балконі хтось сміявся. Знизу, від стайні, долинало пирхання Рижика.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.