Життя без прикрасЧерез тиждень йому стало настільки краще, що з реанімації його перевели до звичайної палати. Попереду ще залишалося тривале лікування, але найнебезпечніший період минув. Оля вже не здригалася від кожного дзвінка, чекаючи страшної звістки з лікарні. А через деякий час їй дозволили прийти до чоловіка.
Він схуд, обличчя змарніло. І все-таки перед нею був той самий Віктор, якого вона любила: усміхався, піджартовував зі свого становища й знову вселяв у неї впевненість, що все налагодиться.
— Я так боялася, — сказала Оля. — Думала, що ми вже ніколи більше… — Закінчити вона не змогла: голос зірвався.
— Навіть не сподівайся, так легко мене не позбудешся, — усміхнувся Віктор. — Нічого особливого зі мною не сталося. Серце трохи підвело.
— Трохи? Ти цілий тиждень був у реанімації, лікарі за твоє життя боролися!
— Не перебільшуй. Реанімація — це формальність, порядок такий. Нічого аж такого страшного не сталося. Стрес, недосипання — від цього буває. Тепер питиму таблетки вчасно, і більше такого не повториться.
— Але раніше ти ніколи не хворів. Чому раптом серце? Я зовсім цього не очікувала.
Віктор трохи помовчав.
— Організм іноді вміє здивувати, — відповів він нарешті. — Шкода тільки, що не завжди приємно.
Оля кивала й дивилася на нього, усе ще насилу вірячи, що вони знову поруч. Немов важкий камінь звалився з душі. Вона могла бачити чоловіка, чути його голос, а не чекати звісток, боячись кожного телефонного дзвінка.
Але вдома перед нею знову постала та картина: Віктор, підліток і жінка. Вони здавалися близькими, щасливими людьми, які люблять одне одного. Чоловік був живий, залишався з нею — це було головним. Однак тепер, коли безпосередня загроза його життю минула, Оля знову думала про розмову, яка зірвалася через напад.
Починати її одразу після виписки вона не збиралася. Віктор іще слабкий, а лікарі попереджали, що йому не можна хвилюватися. Отже, доведеться почекати, поки він одужає, хоч би скільки сил це очікування забирало в самої Олі.
До виписки минув іще деякий час. Віктор радів поверненню: скучив і за дружиною, і за затишком своєї квартири. Оля розбирала його валізу, сортуючи речі, коли почула голос із кухні.
— Олю, нам із тобою треба поговорити. Серйозно.
Усе всередині в неї стиснулося. Вона збиралася дати чоловікові час оговтатися від раптового нападу, а він сам починав ту розмову, якої вона чекала й боялася.
За кухонним столом вони сіли одне навпроти одного. Віктор мав незвично суворий вигляд; з його серйозного обличчя Оля бачила, як важко йому зважитися. Вона мовчки дивилася на чоловіка. Досі він не почув від неї жодного натяку на зустріч біля торговельного центру — на жінку й підлітка, з якими вона побачила його тоді, коли він нібито працював в іншому місті.
Так було краще. Оля не заганяла його в кут запитаннями, не змушувала виправдовуватися. Він сам хотів розповісти їй те, що приховував.
— Є одна річ, про яку я тобі ніколи не говорив, — почав Віктор. — Ми разом уже чотирнадцять років, і всі ці роки ти навіть не підозрювала про мою таємницю. Мені давно важко носити її в собі. Після того, що сталося, я зрозумів: час розповісти й полегшити душу.
Оля лише глибоко зітхнула. Віднедавна вона знала, що чоловікові є про що мовчати. Тепер залишалося вислухати його.
— Усе почалося за півтора року до нашого знайомства, — продовжив Віктор. — Я тоді купив нову машину. Швидка, розганяється легко… Зовсім утратив голову. Газ до підлоги, музику гучніше — і лечу вулицями. Мені це приносило величезне задоволення.
Оля дивилася на нього зі здивуванням. Розсудливий, відповідальний Віктор завжди водив обережно; уявити його гонщиком, що мчить містом, вона не могла. Але останнім часом їй уже довелося переконатися, що знає про чоловіка не все.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.