Життя без прикрас— Директорко, агов! — гукнув мене ззаду Коваль. — О першій чекаю на заключну співбесіду. Переговорна кімната, останній поверх. Гляди не спізнися.
— Буду, Миколо Степановичу.
Він глузливо хмикнув і пішов. Для нього залишалася порожня формальність, після якої можна остаточно перекласти на мене все.
Перед початком співбесіди я зупинилася біля важких дерев’яних дверей нагорі. За ними сміялися. Глибоко вдихнувши, я подумала, що вдавання нарешті закінчується: на будь-які їхні слова в мене будуть факти. Телефон завібрував. Коваленко надіслав коротке: «Усі на місцях». Я постукала.
— Заходь, — дозволив Микола Степанович.
За довгим столом під величезною кришталевою люстрою зібралися шестеро. Оксана Романівна сиділа в центрі, поруч розташувалися Ткач, Коваль і Руднєв. У дальньому кінці сутулилися Максим із Михайлом Петровичем, не підводячи очей. Мені залишили складаний стілець перед столом.
Усі разом подивилися на мене — так зустрічають людину, яку вже списали. Спокійно витримавши ці погляди, я пройшла й сіла.
— Ну от, стажування закінчила, — протягнула Левицька, з відвертим глузуванням розглядаючи мій костюм. — Тепер хоч розумієш, наскільки серйозна в нас компанія?
— Так, Оксано Романівно. За ці дні я багато чого дізналася.
— Говори виразно! — Микола Степанович ударив долонею по столу. — Тобі тут керівницею бути!
Судячи з їхніх облич, від мене чекали щасливого запаморочення: дурненькій дівчині подарували директорську посаду. Павло Антонович посміхнувся, нахилився вперед.
— Миколо, облиш, навіщо лякати? Їй таке крісло поки заважке. — Він перевів погляд на мене. — Але відступати пізно. Заяву ж ти особисто надсилала.
Він говорив переможно. Я мовчки подивилася на одного, потім на другого; моє мовчання вони, схоже, сприйняли за страх.
— Тільки не думай, ніби посада зробила тебе кимось, — утрутився зазвичай непомітний Руднєв. Він криво всміхався й тицяв у мене пальцем. — Ти в нас декорація. Вкажемо, де підписати, — підпишеш. Наслідки потім сама розсьорбуватимеш.
За своїм столом вони й далі вважали себе господарями становища. Тим часом можливості вийти з цієї кімнати з власної волі в чотирьох уже не було.
— То що від мене зараз потрібно? — тихо запитала я, вдаючи розгубленість.
Оксана Романівна розреготалася.
— Ну й дурна ж! Зараз нічого. — Вона склала руки на грудях, дивлячись майже з жалем. — Поки я за кордоном, сама залагоджуватимеш тутешні проблеми. Директорка для того й потрібна.
Я розуміла, які саме проблеми мені залишали: після краху компанії сюди прийдуть кредитори, вимагатимуть повернути борги, працівники будуть розлючені. Максим підвів голову, збираючись заперечити, але під поглядом Левицької так і не заговорив.
— Гаразд, дотримаймося порядку, — продовжила вона. Двома пальцями підчепила моє резюме й удала, ніби кидає його до сміттєвого кошика. — Скільки хочеш отримувати на директорській посаді?
Тепер вони чекали відповіді мовчки. Напевно, розраховували почути сто тисяч і побачити дитячу радість; Микола Степанович уже готувався посміятися. Я випросталася, зустріла погляд Левицької й без хвилювання назвала суму, яку тут не сподівалися почути.
— Триста двадцять тисяч на місяць.
Коротке збентеження змінилося загальним реготом.
— Недоуці — і триста двадцять! — Коваль тримався за живіт.
— Губа не з лопуцька! — Ткач сміявся, плескаючи по столу.
Проте я встигла помітити, як здригнулися обличчя Оксани Романівни й Руднєва. Триста двадцять тисяч — саме стільки щомісяця отримувала фірма її матері. Платежі на цю суму Сергій Данилович оформлював сам.
— Чому ти назвала саме триста двадцять? — запитала Левицька, примружившись.
— Це чесна плата за мою роботу. Дехто ж отримує по триста двадцять тисяч щомісяця, узагалі нічого не роблячи.
Ткач із Левицькою замовкли одночасно, ніби хтось вимкнув звук. Обоє зблідли. Схоже, до них почало доходити, наскільки серйозно вони помилилися.
— Що ти сказала? — голос Павла Антоновича зірвався. — Хто це отримує?
Коваль схопився, явно збираючись накричати. Я не поворухнулася й нічого не відповіла. Упевненість у моєму невігластві тепер заважала їм зрозуміти, що відбувається.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.