Названі лікарем цифри нічого не означали для Андрія. Він бачив, як Наталія, збліднувши, ще раз перевірила зіниці й серцебиття, а потім ледь помітно підтвердила висновок. Скай, який до того завмер у напруженій нерухомості, протяжно заскімлив. Це був не його робочий сигнал і не попередження — у звуці чулося стільки туги, що одна з медсестер відвернулася.
Обладнання вимкнули, трубки прибрали, дівчинку накрили до грудей ковдрою. Медсестра запитала, чи хоче батько лишитися з нею наодинці. Андрій кивнув і взяв Софію за руку. Вона здавалася сплячою — ще теплою, знайомою до кожної риси й водночас недосяжною. Уперше він виразно подумав, що порушив обіцянку, дану Марині: не зумів захистити їхню дитину.
Він говорив із донькою пошепки, хоч і не вірив, що вона може почути. Просив пробачення за кожну хвилину, коли втомлювався, сердився чи боявся сильніше, ніж дозволяв собі показати. Потім просто перелічував знайомі домашні речі: її малюнки на холодильнику, чашку з облущеною квіткою, камінці на підвіконні. Слова утримували Софію поруч бодай у його свідомості, поки лікарняна тиша поступово ставала остаточною.
За три дні люди знову зібралися разом, тепер на пологому кладовищенському схилі. Старі дерева оточували могили й нерухомо тримали вологі гілки. Біля білої дитячої труни лежали польові квіти, привезені зі стежки, де Софія знайшла Ская.
Розпорядник заздалегідь заборонив присутність тварин. Він пояснив, що такі правила церемонії, тому вівчарку залишили в кінологічному центрі з Денисом. Пізніше Денис зізнався, що після лікарні Скай майже не торкався їжі, ходив від дверей до вікна й ніби чекав, коли його відведуть до дівчинки.
Службу правив літній отець Петро, який колись хрестив Софію й раніше відспівував Марину. У руках у людей були м’які іграшки, листівки й складені з паперу фігурки — маленькі речі, які любила дівчинка. Тиха молитва рознеслася над схилом і розтанула у вітрі.
Андрій дивився на ці подарунки й ніяк не міг поєднати їх із закритою кришкою. Ще недавно Софія вигадувала іграшкам імена, поправляла на них одяг і сердито заперечувала, якщо хтось називав їх старими. Тепер дорослі тримали все це як докази короткого життя, що закінчилося надто рано. Від цієї думки повітря ставало щільним, і кожен вдих давався важко.
Андрієві запропонували сказати кілька слів. Він вийшов із заготовленим аркушем, подивився на рядки й зрозумів, що читати не зможе. Склавши папірець, він розповів, як донька збирала найзвичайнісінькі камінці. Вони не були ні рідкісними, ні красивими, але Софія приносила їх із доріжок, зі шкільного двору й від сусіднього магазину, бо в кожному знаходила щось особливе.
Після смерті матері дівчинка якось порівняла з такими камінцями людей: добре є в кожному, просто інколи його доводиться роздивлятися довше. Софія побачила добро в покаліченому цуценяті, коли воно боялося дотиків. Помічала гідність у дітях, яких інші оминали стороною. І далі вірила в батька навіть тоді, коли він сам вважав, що після загибелі Марини став гіршим, ніж мав би бути.
Голос Андрія урвався. Він помовчав і додав, що хвороба займала більшу частину життя доньки, але ніколи не ставала всім її життям. Софія була сміливішою за багатьох дорослих. Якщо після неї й варто було чогось навчитися, то вмінню вдивлятися в тих, хто здається слабким, звичайним або зламаним. Найцінніше нерідко ховається саме там, де його ніхто не намагається шукати.
Повернувшись до труни, Андрій ледь утримався на ногах. Сусідка Галина тихо заспівала молитовну пісню. Один за одним люди підхопили знайому мелодію, і над кладовищем піднявся тремкий багатоголосий звук.
Біля дальнього дерева стояв Роман Савчук. За темними окулярами він ховав очі, шкіряна куртка була застебнута до горла. Майже ніхто з присутніх не знав, що цей чоловік — рідний брат Марини й дядько Софії, з якою йому так і не вдалося познайомитися. Він вважав, що втратив право підходити до родини, але змусити себе піти теж не міг.
Пісня стихла. Розпорядник попросив складати іграшки й листівки до кошика для Андрія. Люди тільки-но почали рухатися, коли біля воріт зчинився переполох: доріжкою майже бігом спускався Денис. Розірваний рукав теліпався біля ліктя, на передпліччі виднілася свіжа подряпина, а повідець у руці був натягнутий до межі. Попереду рвався Скай.
Кінолог, важко дихаючи, пояснив, що вівчарка вибила двоє дверей і не дала себе втримати. Раніше вона ніколи не виявляла такого відчаю. Денис вирішив, що собаці необхідно попрощатися. Спустошений Андрій дозволив підвести її до труни, сказавши, що захисник Софії має на це таке саме право, як і решта.
Щойно послабили повідець, Скай одразу знайшов поглядом білу труну. Він пройшов крізь натовп, що розступився, підвівся на задні лапи, сперся передніми на край, а тоді одним рухом опинився нагорі. Замість того щоб обнюхувати кришку чи жалібно скиглити, пес ліг упоперек неї, ніби закривав вхід до місця, куди нікого не можна пускати.
Розпорядник назвав те, що відбувається, неприпустимим, але Андрій попросив не квапитися. Поведінка Ская лякала його своєю знайомістю. Вуха вівчарки були спрямовані вперед, погляд не блукав, усе тіло зберігало робочу напругу. Саме так пес виглядав за кілька митей до нападу Софії. Біля дальнього дерева Роман зняв окуляри й зрозумів те саме. Скай прийшов сюди не прощатися…
