Життя без прикрасОльга засміялася. Добродушності в цьому сміхові не було: так сміються, тріумфуючи й насолоджуючись чужим приниженням.
— У нас Настя така незалежна, правда, сестричко? — Слово «незалежна» вона вимовила так, ніби повідомляла про тяжку невиліковну хворобу. — Вимоги до чоловіків неймовірні, стандарти височенні. Вигадала собі ідеал, до якого нікому не дотягнутися. Я їй увесь час кажу: «Настусю, час на землю спуститися, життя — не казка».
— Я поки не зустріла підхожої людини, — відповіла я.
На ці слова пішли останні сили. Треба було хоч якось зберегти гідність і не заплакати перед чужими людьми, такими впевненими у своїй вищості.
— Люба, не можна ж без кінця чекати принца на білому коні, — долучилася Світлана Яківна, мати Євгена. Елегантна, з холодними очима й бездоганною зачіскою, вона поправляла дизайнерську сумочку, за яку, ймовірно, заплатила стільки ж, скільки я заробляла за місяць. — Моя старша донька теж довго вибирала. Усе сподівалася зустріти ідеального чоловіка, ніхто їй не підходив. У результаті заміж вийшла лише в сорок три роки. А тепер дітей у неї бути не може за медичними показаннями, репродуктивний вік згаяно. Сумно все це, люба. Я тобі тому й кажу: не повторюй її помилок, не витрачай часу на такі сподівання.
Мене стискали сором і злість. Я стояла перед ними, наче на показовому судилищі, і приймала загальний жаль. Злилася на Ольгу за цю виставу; на себе — за те, що дозволила себе в неї втягнути.
Наступна година перетворилася на парад непроханих порад. Люди, яких я бачила вперше, вважали, що мають право пояснювати мені, як жити. В’ячеслав, діловий партнер Євгена, підійшов із коньяком. Чоловік років п’ятдесяти, з чималим животом і масивним золотим годинником, він заговорив із поважністю досвідченого наставника.
— Анастасіє, послухайте людину з досвідом: вимоги треба знижувати. Будьте реалісткою. Нинішні жінки від чоловіків надто багато чекають. Усім принца подавай, хоча самі, якщо чесно, далеко не принцеси. Нормальний мужик, зарплата є, шкідливих звичок немає — чого ще бажати?
Балакучий Вадим, друг родини нареченого, явно вже випив зайвого. З натхненням він запропонував мені свою втішну історію:
— Моя тітка лише в п’ятдесят років уперше заміж пішла! Удівець їй дістався, шестеро дітей у нього. І живуть же, дають раду! Спочатку діти її не приймали, бойкот влаштували, але це так, дрібниці. Головне, тепер не сама. Тож запізно не буває!
Коли почали робити сімейні та групові фотографії, до повчань долучився навіть фотограф. Молодий хлопець із модною зачіскою та професійною камерою кілька разів з’ясовував, із ким я прийшла й де мій супутник.
— Я сама, — знову довелося відповісти мені.
— Та невже? — Він здивовано підняв брови. — Вродлива дівчина — і без пари на весіллі? Якось сумно, люба. Вам час щось змінювати в житті.
Я й далі всміхалася й кивала, знаходила якісь чемні, невиразні відповіді. А всередині здіймалася буря приниження й безсилої люті. Чергове зауваження відчувалося як удар, чергова порада — як плювок у душу.
Коли настав час кидати букет, я вже хотіла сховатися від усіх.
— Прошу уваги! Незаміжні дівчата й пані, усі на танцмайданчик! — прогримів ведучий Степан.
Він був іще й диджеєм: завзята усмішка, голос радіоведучого. Але мені в його заклику чулося глузування, ніби гостей запрошували повитріщатися на невдах, яким досі не вдалося вийти заміж.
Я спробувала загубитися серед гостей, сховатися за декоративною колоною. Удала, що пораюся зі шнурком на туфлі й нічого не чую. Поліна помітила мене, перетнула залу й міцно схопила за руку, не залишаючи можливості відсидітися.
— Настю, ти чого? Ходімо швидше! А раптом спіймаєш букет, пощастить тобі! Прикмета ж є! — щебетала вона, тягнучи мене на танцмайданчик.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.