Наречений дав гроші ворожці перед весіллям, але після її шепоту вирішив перевірити наречену до реєстрації

Вона стояла навпроти, чекаючи, коли він нарешті підведе очі. Через пару хвилин їй набридло мовчати.

— Алло!

Дмитрик підвів голову, зніяковіло всміхнувся й поспішно сховав телефон у кишеню штанів.

— Ти давно вийшла?

— Хвилин двадцять тому, — збрехала Марина.

— Ну, Марино… Я приїхав рівно о 19:00, тебе ще не було. А зараз 19:10.

— Нехай десять хвилин. Що це змінює? Стою тут і чекаю на тебе.

— Взагалі-то я чекав на тебе.

— З тебе не скажеш. Стоїш як укопаний, навіть не помітив, як я підійшла.

— А ти підійшла якось по-особливому? — хитро всміхнувся він.

— Я в усьому особлива, завжди, — упевнено відповіла Марина, відкинувши волосся назад.

— У цьому я не сумнівався.

— Ще б пак. Тільки мені неприємно, коли ти мене не помічаєш.

— Пробач. Я не навмисне, треба було дещо вирішити.

— Бла-бла-бла, — Марина заткнула вуха пальцями. — Не починай. Ти знаєш, мені твоя робота нецікава. Обговорюй її з кимось іншим. Зрозумів?

— Зрозумів. Тільки не ображайся.

— Не знаю, — вона задерла підборіддя.

— Але ж що краще підуть справи, то більше грошей я зможу витратити на наш медовий місяць. Ти хочеш на Карибські острови, а не до Туреччини. Для цього мені й потрібно працювати.

Марина енергійно закивала, але потім скривилася.

— Гаразд, як скажеш.

— Тоді їдемо?

— А я маю вибір? — тяжко зітхнула вона. — Твої батьки далеко живуть?

— Далеко за містом. І там не лише батьки. Мама, тато, Оленка, Ігор, бабуся — всі разом.

— Оленка з Ігорем — це твої сестра й брат? — скривилася Марина. — Вони ж дорослі вже.

— Олені сімнадцять, Ігорю вісімнадцять. Не такі вже й дорослі.

— Дорослі. У такому віці жити з батьками — жах.

— Я в їхньому віці теж жив удома, — Дмитрик знизав плечима. — З’їхав пізніше. Що в цьому поганого?

— Не будемо про це. Їдемо. Тільки потім якнайшвидше додому.

Він сумно видихнув і сперечатися не став. Відчинив їй дверцята таксі, зачинив, коли вона сіла, обійшов машину й умостився поруч на задньому сидінні.

— Дякую, що дочекалися. Можна їхати.

— Будь-яка забаганка за ваші гроші, — усміхнувся водій.

Таксі зупинилося біля гарного, багатого заміського будинку. Дмитрик допоміг Марині вийти й показав рукою, де виріс.

— Ось мій дім. Дім моєї родини.

Вона зачаровано підвела голову.

— Непоганий. То все-таки твій чи родинний?

— Хіба це не те саме? — замислився він.

— Ні. Я про те, кому він потім дістанеться. Розумієш?

— Ну й запитання в тебе, Марино. Не знаю. А що?

— Нічого, — глухо відповіла вона. — Підемо знайомитися?

— Саме час.

Усміхнувшись, Дмитрик подав їй руку. Вони попрямували до будинку.

— Думаю, все мине добре, — сказав він із надією.

Раїса Григорівна помітила з вікна яскраво-жовту машину, що під’їжджала, й одразу зрозуміла, хто приїхав. Тепер, притримуючи фіранку двома пальцями, стежила за онуком та його супутницею. Наречену вона розглядала з цікавістю досвідченої розвідниці, але вираз її обличчя поступово змінювався: цікавість поступилася здивуванню, а потім — розчаруванню.

— Як шкода, — тихо промовила вона, похитавши головою.

— Бабусю, ти про що?

Раїса Григорівна здригнулася. Онука стояла позаду й теж дивилася у вікно; бабуся її не помітила.

— Олено, Господи! Навіщо ж так лякати?

— Я думала, ти мене бачила, — хихикнула дівчина.

— Тебе побачиш! З дитинства така невловима. Тобі б у шпигуни.

— Ні вже, там ризикувати доводиться. Я краще якось спокійно, помірковано.

— Теж непогано, — всміхнулася бабуся. — А підкралася навіщо? Хотілося глянути на наречену нашого Дмитра Петровича?

— Ще й питаєш! — Олена примружилася, розглядаючи Марину. — Як на мене, непогана.

— Рано, люба. Поки рано судити.

— Ба, — стишила голос Олена, — ти сказала: «Як шкода». Чому?

Бабуся спохмурніла. Близько хвилини вона щось обмірковувала й лише потім відповіла.

— Пізніше поясню. Зараз ходімо, вони ось-ось зайдуть.

— Я щось хвилююся, — всміхнулася Олена.

— Не треба. Ходімо зустрічати.