Наречена виправдовувала тривожні дзвінки нареченому, але в день весілля незнайомка порадила їй зазирнути в його багажник

— Наталіє Сергіївно, чи згодні ви стати законною дружиною Миколи Антоновича?

Зала стихла в очікуванні відповіді. У цій тиші Наталія відчувала десятки звернених до неї поглядів. За спиною батько затамував подих; мати вже піднесла до очей хустинку, готуючись розчулено заплакати. Усі чекали того єдиного слова, заради якого зібралися тут. А Наталія з пронизливою ясністю відчувала, що не може дати згоду, поки не переконається сама. Машина залишалася неперевіреною, і вимовити «так», нічого не дізнавшись, здавалося неможливим. Вона не розлюбила Миколу — причина була не в цьому. І не переляк перед безглуздими словами вуличної ворожки заважав їй відповісти. У глибині душі вже оселилося важке, невідворотне знання, якому вона ще не могла надати чітких обрисів.

Її щастя, усе майбутнє життя стояли на сипкому піску брехні. Наталія поки не бачила, де ця брехня закінчується, але вже відчувала її шкірою; переконання тиснуло, мов вирок. І все ж відступати здавалося пізно. Перед нею залишалися обличчя людей, які чекали згоди, а в глибині свідомості ще жевріла примарна надія на помилку. Можливо, вона даремно повірила власним сумнівам. Можливо, незнайомка й справді була божевільною жебрачкою, а вміст валізи не мав нічого спільного з її страшними словами. Там могли лежати звичайні будівельні інструменти чи спортивна форма для тренажерного залу. Наталія відчайдушно хотіла, щоб усе виявилося саме так, щоб за кришкою багажника не знайшлося підтвердження тому, що вона відчувала зараз, стоячи поруч із нареченим.

— Так.

Микола видихнув із таким полегшенням, що Наталія помітила це навіть крізь власні думки. Вона хотіла вірити в хороше, відчайдушно хотіла, але його видих став іще одним тривожним штрихом у картині, яка складалася в неї мимоволі.

Їх оголосили чоловіком і дружиною. Під оплески посипалися пелюстки троянд.

— Гірко! — голосно зажадав хтось із гостей.

Микола обійняв Наталію й поцілував. У поцілунку їй вчувся поспіх — ніби йому хотілося якнайшвидше закінчити формальності, дістатися до бенкету й там нарешті розслабитися, відклавши тривоги цього ранку.

На сходах палацу почалася фотосесія. Випускали білих голубів, на молодят сипалися рис і конфеті. Наталія всміхалася в камеру, ставала в пози, яких навчив фотограф. При цьому все її тіло залишалося напруженим, мов струна, готова луснути від легкого дотику.

Друзі покликали Миколу сфотографуватися з ними окремо. Оксана непомітно наблизилася до Наталії.

— Водій за рогом курить, — шепнула вона їй на вухо. — Іншої нагоди може не бути. Дій.

Від хвилювання Наталії здалося, що земля під нею вислизає. Вона озирнулася: Микола з друзями був приблизно за двадцять метрів, мати жваво розмовляла з Людмилою Василівною. Сергій Петрович давав інтерв’ю місцевому фотографові, який знімав матеріал для міської весільної хроніки. Зараз ніхто не заважав, і іншої такої миті за весь день могло не трапитися.

— Прикрий мене, — прошепотіла Наталія Оксані й рушила до машини, припаркованої осторонь від гостей.

Вона намагалася йти спокійно, природно, але сукня заважала, плуталася в ногах, і кожен крок вимагав зусилля. Легкий вітер ворушив фату. Серце калатало з такою силою, що Наталія боялася: люди навколо почують.

Багажник був замкнений. Наталія з жахом виявила, що відкрити його їй нічим: ключів у неї не було. Відчай накрив гарячою хвилею. Вона дісталася до машини, скористалася миттю, коли Миколу відволікли, але болісні сумніви й далі залишалися без відповіді. Увесь цей кошмарний день міг так і закінчитися, не давши їй дізнатися правду. Наталію лякало життя з тією самою невизначеністю — продовження нинішніх сумнівів, яких не вдасться позбутися ні після церемонії, ні після урочистостей.

Крізь тоноване скло ззаду невиразно виднілося щось невелике. Наталія затулила очі долонею від сонця, придивилася. На підлозі біля заднього сидіння лежала жіноча сумочка. Здавалося, її кинули там поспіхом. Наталія знала присутніх на весіллі жінок в обличчя; сумочка не належала жодній із них.

Двері салону виявилися незамкненими. Можливо, йдучи курити, водій забув замкнути їх, поклавшись на охоронювану територію палацу. Наталія ще раз глянула через плече: Микола й далі розмовляв із друзями, Оксана говорила з гостем і демонстративно затуляла огляд. Наталія потягнула дверцята на себе й нахилилася в салон.