Наречена виправдовувала тривожні дзвінки нареченому, але в день весілля незнайомка порадила їй зазирнути в його багажник

Рішучість ще не стала планом: Наталія не знала, як саме дістанеться до машини. Але тривога вже підштовхувала її діяти. Серце билося часто, і весілля тут було ні до чого. Їй ввижалося щось темне зовсім поруч, за кілька десятків метрів, під кришкою багажника білого лімузина зі святковими квітами й стрічками.

У будівлі розпорядниця поспішала розсадити гостей, під неголосну інструментальну музику родич перевіряв мікрофони для тостів. Наталію розмістили окремо, на дивані для нареченої. Поки візажистка поправляла макіяж, мати клопоталася біля сукні, розправляючи складки. Серед цих приготувань Наталія намагалася надати голосу звичного звучання.

— Мамо, я вийду ненадовго. На хвилинку.

— Донечко, куди ж ти зібралася? — Мати сплеснула руками. — Через десять хвилин уже починати!

— У машині дещо залишилося, — збрехала Наталія, відчуваючи, що зараз видасть себе рум’янцем. — Дрібниця, але для церемонії важлива.

Мати насупилася, проте утримувати її не стала. Тільки навздогін крикнула, щоб не затримувалася. Через бічний вихід Наталія попрямувала на стоянку до лімузина, усе ще прикрашеного стрічками. Однією рукою підхоплювала поділ, другою стискала клатч. Пульс віддавав у скронях і пальцях; здавалося, навіть фата здригається від нього з кожним швидким кроком.

Водій здивовано вийшов назустріч.

— Наталіє Сергіївно, ви щось залишили?

— Так. Мені б узяти одну річ із багажника, — відповіла вона, намагаючись приховати хвилювання.

Він кивнув, потягнувся по ключі. І тут від палацу долинув голос Миколи. Наталія різко обернулася; усе всередині провалилося вниз, наче її застали на місці злочину.

— Наталю, де ти ходиш? Усі чекають! — Микола наближався швидким кроком, і здивування на його обличчі змішувалося з тривогою, яку він ледве приховував.

— Сумку в машині залишила. Хотіла в ній дещо перевірити, — знайшлася вона, намагаючись говорити невимушено.

Микола насторожено глянув спершу на водія, потім на багажник. Коли він перевів очі на неї, Наталія встигла вловити майже паніку — темну, миттєву, яку він одразу придушив.

— Ходімо, нам ніколи, — сказав він і взяв її за лікоть. Пальці стиснулися міцно, майже грубо.

Вона дозволила повести себе до входу. Не опиралася, хоча йти було важко: мармурові сходи наче перетворилися на в’язке болото, у якому грузнув кожен крок. Озирнувшись через плече, Наталія побачила, як Микола неголосно сказав щось водієві. Той кивнув, замкнув машину, сховав ключі в кишеню. Кілька годин тому вона не звернула б на це уваги. Тепер від цієї дрібниці тривога стала гострою, різкою.

У кімнаті для нареченої вже були батьки, свідки й найближчі подруги. До початку залишалися лічені хвилини, усі навколо метушилися дедалі дужче. Оксана дочекалася, коли на них перестануть дивитися, і нахилилася до Наталії.

— Що там було, біля машини? Ти біліша за свою сукню.

— Оксанко, допоможи мені, — прошепотіла Наталія, хапаючи подругу за руку. — Коли церемонія закінчиться, до бенкету відверни увагу Миколи. Хоч на п’ять хвилин. Мені треба відкрити багажник його машини.

— Наталю, та що з тобою? — Оксана дивилася на неї широко розплющеними очима. — Мені страшно тебе слухати.

— Прошу, зроби, як я кажу. Поясню потім, — благала Наталія; клубок у горлі заважав говорити.

Подруга завагалася, потім кивнула. Неспокій у її очах залишився. Тієї ж миті розчахнулися двері: розпорядниця оголосила, що все готово й час починати церемонію. Батько підійшов, щоб вести Наталію до нареченого. Вона змусила себе усміхнутися, поки лихе передчуття з кожною секундою стискало її дедалі сильніше.

Під урочистий, величний марш Мендельсона Наталія пішла килимовою доріжкою під руку із Сергієм Петровичем. На неї дивилися із захопленням, шепотілися, знімали. Серед клацання камер і захопленого шепоту вона раз у раз шукала обличчя Миколи в кінці проходу — намагалася розгледіти на ньому те, що залишалося прихованим від неї всі ці місяці.

Усмішка в нього була натягнута, майже болісна. Погляд ковзав по залі й постійно повертався до дверей, ніби звідти міг хтось увірватися й зірвати церемонію в найневідповіднішу мить. Наталія з моторошною ясністю зрозуміла: він теж боявся. Тільки його страх був зовсім не таким, який відчувала вона.