Наречена виправдовувала тривожні дзвінки нареченому, але в день весілля незнайомка порадила їй зазирнути в його багажник

Усередині лежав паспорт. Розгорнувши його тремтячими пальцями, вона побачила темноволосу жінку років двадцяти п’яти. Втомлене обличчя на фотографії було по-своєму гарним. Під ним стояло ім’я: «Маргарита Олексіївна Бондар». Місцем проживання значилося невелике село, до якого від міста було дві години їзди.

Біля паспорта знайшлася зім’ята квитанція місцевої клініки. Наталія вчиталася в дату, і світ почав повільно крутитися. На прийом ця жінка приходила лише тиждень тому. Термін вагітності — двадцять шість тижнів.

У вухах дзвеніло так пронизливо, що за цим дзвоном зникли й музика з динаміків, і сміх, і клацання камер. На спині виступив холодний піт; пальці заніміли, немов побували в крижаній воді. Наталія й далі перебирала вміст сумочки.

Під зім’ятою носовою хустинкою на дні лежали фотографії, надруковані на звичайному папері. На одній усміхався Микола. Він обіймав жінку з паспорта; позаду були сільський будинок, стара піч, фіранки з вишивкою. З його вигляду Наталії здавалося, що знімок недавній — можливо, зроблений місяць чи два тому. Віднести його до далекого минулого, ще до їхнього знайомства, не виходило.

Вона перевернула фотографію. Почерк на звороті впізнала відразу: ним були підписані десятки листівок і записок, які Микола дарував їй за час їхніх стосунків. Тут ті самі літери складалися в послання іншій жінці.

«Моя рідна Рито, почекай іще трішки. Скоро все налагодиться, більше нам не доведеться ховатися. Заради нашого сина мені потрібні гроші — ти це знаєш. Якщо весілля не відбудеться, у мене нічого не вийде».

Рядки втрачали чіткість, знову проступали й знову розпливалися, немов Наталія читала їх крізь воду. «Заради нашого сина». Три слова ніби випалили розпеченим тавром усе щастя, усі райдужні мрії про сім’ю, які вона берегла півтора року.

Ноги підгиналися. Наталія притулилася спиною до машини, відчуваючи, як підступає нудота. Здалеку пробився веселий сміх, ніби приглушений товстим шаром вати. Молодят кликали на черговий знімок, і далі грала бадьора музика. А в Наталії в руках були свідчення зради, страшнішої за яку в день свого весілля вона не могла б уявити.

Вона знову зазирнула в сумочку. На самому дні залишався складений аркуш — роздрукована банківська виписка. Цифри стрибали перед очима, проте прочитати головне вдалося: останніми місяцями з рахунку Миколи регулярно переказували великі суми Маргариті Бондар. На орендоване житло, лікарів, утримання.

Для Наталії ці перекази складалися з фотографією й посланням в одну картину. Він забезпечував жінку, сховану десь у глушині, й чекав весілля з багатою нареченою, яка відкриє йому шлях до сімейної справи її батька.

За спиною почулися кроки. Наталія квапливо закрила сумочку й засунула назад, на підлогу салону. У грудях калатало так, ніби серце ось-ось вискочить назовні; шум крові у вухах перекривав усе інше.

— Наталю, ти що тут робиш? — тривожно запитала Оксана.

Наталія повернулася до неї, мертвотно-бліда.

— Оксанко… Вона вагітна, — прошепотіла вона надломленим, чужим голосом. З нього Оксана відразу зрозуміла, що сталося щось жахливе. — Він ховає в селі вагітну жінку. Усе це затіяв заради татових грошей.

Оксана з жахом затулила рот долонею. Наталія повільно подивилася туди, де Микола все ще позував серед задоволених гостей, не підозрюючи про знахідку. Його знайома усмішка тепер здавалася фальшивою. Усередині здіймалася крижана хвиля люті, що змітала все інше.

Вона так і стояла біля машини. Почуття вирували, мов шторм: жах, від якого неможливо поворухнутися, змінювався сліпою, всепоглинальною злістю. Коліна не тримали, погляд став скляним і відчуженим. Оксана міцно взяла її за руку, допомагаючи встояти.

— Наталю, дихай, — шепотіла вона, вдивляючись в обличчя подруги, біле, мов крейда. — Глибше дихай, а то тобі зле стане.

— Уже стало, — відповіла Наталія, насилу стримуючи гірку нудоту. — Так зле, що не знаю, як іще на ногах тримаюся.

Наталія знову подивилася на сумочку, що залишилася на підлозі салону, а потім перевела погляд на багажник. Ворожка спрямовувала її саме туди. У чужій потертій сумочці знайшлися лише уривки правди; тепер задовольнитися ними вона не могла. Їй потрібно було довести пошук до кінця, дізнатися все цілком, хоч би скільки жаху викликала думка про наступну знахідку. Рішучість ставала відчайдушною, майже маніакальною.

— Я повинна відкрити багажник, — сказала вона твердо, не залишаючи місця запереченням. — Там має лежати валіза, про яку говорила ворожка. Допоможи дістати ключі.