На ювілеї свекруха вихваляла Андрія за щедрість

— Ну звісно, зароблю. Просто гроші можуть надійти із затримкою. Транш, сама розумієш.

Катерина кивнула, приховавши посмішку.

— Ну, значить, чекатимемо на транш.

Дні до ювілею перетворилися для Андрія на пекло. Катя спостерігала за цим із похмурим задоволенням. Звичний уклад зруйнувався. У холодильнику замість хамону й стейків з’явилися гречка, курячі супові набори та морква.

— Катю, що це? — Андрій тицьнув виделкою в котлету, яка на вісімдесят відсотків складалася з хліба та цибулі.

— Це антикризове меню. Котлети студентські. Смачно.

— Але я звик до яловичини.

— Яловичина, любий, — це дорого, а твого траншу все немає. До речі, твоя мама дзвонила, питала, чи переказав ти їй на ліки. Я сказала, що ти зайнятий, працюєш над проєктом століття.

Андрій вдавився чаєм.

— Що ти їй сказала? Що це ти працюєш?

— Не хвилюйся, я тебе не здала. Але вона чекає п’ять тисяч.

Андрій почав метатися квартирою. Катя знала, що він почне телефонувати друзям. Але друзі в Андрія були такими самими фінансовими консультантами без гроша за душею або тими, кому він уже був винен.

За три дні до дня народження Андрій спробував влаштуватися кур’єром. Катя побачила його жовту термосумку, заховану на балконі за старими лижами. Він пропрацював рівно один день. Увечері прийшов, накульгуючи, і сказав, що розболілася нога, стара травма. Сумка зникла. Грошей вона не побачила. Мабуть, пішли на повернення боргів або на пиво, щоб зняти стрес.

— Мама сказала, що привезе свої соління, — похмуро повідомив Андрій за вечерею. — Вона думає, що ми накриємо стіл з ікрою. Катю, зроби щось, я осоромлюся.

— Ти осоромишся? — Катя спокійно на нього подивилася. — Андрійку, то скажи правду: «Мамо, я тимчасово на мілині». Вона зрозуміє, вона ж мати.

— Ти не знаєш мою маму! — завив він. — Вона ж усім розпатякала, який я успішний. Тітці Наді, сусідці. Та якщо вона дізнається, що я, що ми, вона мене зжере. Катю, дай грошей, я поверну. Присягаюся, з першої ж…

— З чого?

— З першої пенсії.

— Ні, Андрійку.