Валентина перечитала листи кілька разів. Тон відповіді був знайомий — Антон говорив саме так. Ігор, однак, застеріг, що ще належить з’ясувати, хто надіслав кожне повідомлення. Алла пояснила, навіщо зберегла листування: вона боялася, що виявиться причетною до операцій, суті яких не розуміє.
— Я не хочу згубити компанію, — сказала вона зі сльозами на очах. — Я тут майже дев’ять років. Стільки людей роками працюють, щоб усе це трималося.
— Саме тому й треба в усьому розібратися. — Валентина легенько взяла її за руку. — Якщо людина зобов’язана перевірити документ, вона повинна мати змогу без страху про нього запитати.
Коли Алла пішла, вони з Ігорем ще довго розбирали те, що вона принесла. З листування було видно, що деякі контракти схвалили в обхід звичайного контролю. Та куди більше непокоїли плани передачі активів. Серед них був цінний житловий проєкт у районі міста, що розвивався: його пропонували передати нещодавно створеній компанії. Запланована ціна була нижчою за деякі внутрішні оцінки, хоча цифри ще треба було звірити. Схожі переговори вели й щодо проєкту, пов’язаного з торговельним комплексом.
— Якщо ці угоди укладуть на невигідних умовах, материнська компанія може втратити значну частину свого майна, — пояснив Ігор.
Тепер Валентина могла уявити, навіщо комусь знадобилася згода з підписом від її імені. Можливо, цим документом збиралися підтвердити, що вона схвалила передачу, і послабити її майбутні заперечення, якщо вона вирішить відстоювати свої права. Залишалося з’ясувати, хто підготував згоду і що про це знав Антон.
Тим часом Юлія йшла заскленим коридором штаб-квартири групи «Костюк» і задоволено всміхалася. Їй щойно підтвердили, що червона сукня до ювілею готова, а в готелі заброньовано люкс для особливих гостей. До кабінету Антона вона ввійшла без стуку — уже кілька місяців заходила до нього саме так. Він сидів перед розкладеними контрактами й мав роздратований вигляд.
— Що сталося? — спитала Юлія, підходячи, щоб поцілувати його в щоку.
— Юристи знову ставлять запитання щодо реорганізації. Не розумію, навіщо їм усе ускладнювати. — Антон відсунув папери.
— Декому поперек горла, що ти вирішуєш сам, без їхнього дозволу. — Сівши на край столу, Юлія провела долонею по його плечу. — Ти з цієї компанії зробив імперію. Чому інвестори, які тут навіть не з’являються, мають диктувати тобі, яким буде твоє майбутнє?
Антон підвів очі. Саме це він і хотів почути. Юлія вміла повернути будь-який його сумнів так, що той зачіпав його гордість. Прохання директора показати документи вона подавала як ознаку недовіри; варто було комусь із фінансового керівництва засумніватися у витратах, як вона натякала, що Антона намагаються позбавити частини влади. А коли Валентина питала, чому його не було вдома, Юлія запевняла його, що дружина просто не розуміє, які обов’язки має великий підприємець.
— От на ювілеї й покажи, хто насправді керує групою «Костюк», — провадила вона. — Там будуть усі інвестори, будуть журналісти. Тримайся впевнено, Антоне. Не вибачайся й не вдавайся до зайвих пояснень.
Він повільно кивнув. Юлія заговорила про новий етап, про міжнародні проєкти й про те, що деякі компанії можна реорганізувати й працювати самостійніше. Валентину вона прямо не згадувала. Обоє й так знали, що її присутність Юлія вважає проблемою, яку хоче розв’язати якнайшвидше.
Антон висунув шухляду й дістав папку з проєктом угоди про розлучення. Лариса запевняла його, що за достатньої компенсації Валентина зрештою погодиться. Та дружина відмовилася підписувати угоду, і це починало його дратувати.
— Чого вона домагається, не розумію, — пробурмотів він. — У неї є будинок і гроші, живе вона в достатку. Навіщо їй усе ускладнювати?
— Вона й досі думає, що може керувати тобою, поки ви в шлюбі. — Юлія схилила голову з розумінням. — Для деяких жінок любити людину — це все одно що мати на неї право.
Антон промовчав. Він знав, що Валентина ніколи не стояла на заваді його кар’єрі. У важкі роки вона була поруч, а коли справи пішли вгору, мирилася з його відсутністю. Та якби він визнав це, довелося б визнати й те, що успіх належав не йому одному. Така думка ставала дедалі нестерпнішою: він звик приймати похвалу, ні з ким не ділячись нею.
— Після ювілею я хочу почати нове життя, — сказав він нарешті.
— Серйозно? — Юлія всміхнулася.
— Я втомився від того, що у власному домі почуваюся так, ніби мене там засуджують. Хочу їздити світом, розширювати бізнес, бути серед людей, які захоплюються тим, чого я досяг.


















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Справедливість.