Життя без прикрасПерше справжнє побачення влаштувала Ірина.
— Одразу попереджаю: сьогодні плачу я.
— З якого це дива?
— Набридло бути людиною, яку без кінця рятують.
Замість дорогого ресторану вони вибрали маленьке кафе біля набережної. Іра взяла пиріг, Віктор — м’ясо. Потім майже дві години гуляли, з’ясовуючи, хто першим порушив домовленість про прості стосунки.
— Ти, — заявила вона. — Коли заплатив адвокатові.
— Ми тоді ще не зустрічалися.
— Тоді я. Перша тебе поцілувала.
— Я теж брав участь.
— Пасивно.
— Зводиш наклеп.
Додому роз’їхалися кожен до себе. Так жили ще кілька місяців. Ірина не хотіла переїжджати лише зі страху залишитися самій, а Віктор не наполягав: він пам’ятав, чого їй коштувало повернути своє житло.
Якось її зміна закінчилася, і Віктор зайшов до стоматологічного центру, щоб забрати Ірину. Молодий лікар біля стійки запитав:
— Це ваш чоловік?
— Поки що ні, — без вагань відповіла Ірина. Віктор почув і всю дорогу мовчав.
— Ти чого? — запитала вона.
— Нічого.
— Третій квартал усміхаєшся.
— Мені у твоїй відповіді «поки що» почулося.
— Не звикай. Я тобі не освідчувалася.
— А шкода.
У відповідь на його погляд вона вдала, ніби нічого не помітила. Того вечора Віктор уперше зміг думати про майбутнє, не чекаючи заздалегідь нової втрати.
Іра теж більше не погоджувалася з чужими рішеннями зі страху видатися невдячною.
— Треба було Швецю знати, кого за двері виставляє, — сказала якось Вероніка.
— Я тоді й сама не знала.
— А тепер?
Ірина подивилася на ключі від квартири.
— Тепер знаю.
Вони розсміялися.
Геннадій більше в її житті не з’являвся. Після суду він оселився у своїй однокімнатній квартирі. Відшкодувати йому довелося лише підтверджену частину судових витрат, яку суд визнав розумною. Решта витрат залишилася на Ірині — вона прийняла їх як ціну повернення додому. Ні вона вітчимові, ні він їй не телефонували.
Згодом Вероніці випадково трапилося оголошення про продаж обладнання з його сервісу. Справи в Геннадія погіршилися: оселившись у власній квартирі, він втратив гроші від здавання її в оренду. Ірина вислухала це без зловтіхи.
— Шкода його? — запитала подруга.
— Ні. Але радіти нічому. Не я його покарала. Це наслідки того, що він сам вирішив.
Більше вони про нього не говорили. Цього вистачало.
Серед маминих речей Іра одного разу знайшла стару записку: кілька побутових рядків про оплату комунальних послуг і прохання купити чай. Вона довго сиділа з аркушиком. Віктор не добирав слів розради, сів поруч.
— Мама б тебе полюбила.
— Чому?
— Ти вмієш мовчати, коли інші починають говорити дурниці.
— Для зятя корисна риса.
— Хто тут про зятя говорив?
— Ніхто.
— Тоді не квапся.
Через два тижні Віктор купив обручку. Першому навіщось розповів Степанові. Той подивився на коробочку.
— Ти хоч запитав, чи такі їй подобаються?
— Ні.
— Правильно. Сімейне життя слід починати з ризику.
Щоб освідчитися, Віктор не став вибирати ресторан чи збирати глядачів. Прийшов увечері до Ірини з невеликим букетом.
— У мене неприємність.
Вона насторожилася.
— Що за неприємність?
— Мені потрібне життя, у якому ми з тобою разом до самого кінця.
— Справа серйозна.
Він дістав обручку.
— Візьмешся?
Іра подивилася на нього, потім на обручку.
— Якщо гонорар влаштує.
— Який?
— Ти. Дорого обійдешся, зате без відсотків.
Вона простягнула руку.
До весілля Віктор познайомив її з колегами. Раніше він уникав спільних фотографій і святкувань на підприємстві, тепер сам прийшов з Іриною на літню зустріч.
— Вітю, шрам прибирати не збираєшся? — необачно запитав давній співробітник.
— Лікар каже, ще можна коригувати. Поки що не хочу.
Раніше такого запитання вистачило б, щоб вечір був зіпсований. Тепер Віктор спокійно продовжив розмову.
— Зачепило? — згодом запитала Іра.
— Уже ні.
— Добре.
— Навіть захищати не станеш?
— Якщо знадобиться, сам упораєшся. Я поруч для іншого.
Ці слова він запам’ятав.
Про заручини Лідія Іванівна дізналася зі сльозами, потім сама злякалася й заметушилася в пошуках серветок.
— Тільки не треба казати, що плачеш від щастя, — попросив Віктор.
— А від чого ж?
Анатолій Петрович потиснув Ірині руку й несподівано обійняв її.
— Дякую тобі.
— За що?
— Син знову живе, а не лише на роботу ходить.
— Я взагалі-то тут, — обурився Віктор.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Величезне задоволення.