Приблизно за тиждень у мене з’явився сусід. Точніше, він сам прийшов знайомитися. Вранці я піднімала з колодязя відро, коли за спиною пролунав низький спокійний голос:
— Давайте допоможу. Ворот важкий, нічого самій спину надривати.
Переді мною стояв високий худорлявий старий із сивою бородою та напрочуд ясними сірими очима. Він легко докрутив ручку, підняв відро й поставив його біля зрубу.
— Мирон Васильович Савчук, — відрекомендувався він, простягаючи широку долоню. — Живу через два двори. Схоже, ми з вами останні мешканці цього села.
— Галина Степанівна Бойко.
Так почалося наше знайомство. Мирон Васильович попросив називати його дядьком Мироном. Колись він керував місцевим сільськогосподарським підприємством і звик говорити мало, зате уважно помічав усе довкола. Про причину моєї появи не розпитував. Він бачив дорогий автомобіль, який привіз мене й поїхав, бачив самотню літню жінку, що обживала покинутий будинок, і зробив висновки без зайвих пояснень.
Сусід почав допомагати ненав’язливо, ніби це був природний порядок речей. Якось залишив біля сараю кілька сухих полін, іншим разом приніс молоко від своєї кози. Іноді приходив увечері, сідав на ґанку й говорив про погоду, землю та майбутній урожай. Його спокійна присутність не вимагала ні вдячності, ні відвертості. Поруч із ним я вперше відчула, що в цій тиші не самотня й можу не чекати небезпеки за кожним звуком.
Ця допомога відрізнялася від того, до чого я звикла в родині. Дядько Мирон не нагадував про кожне поліно й не перетворював кухоль молока на борг. Він помічав, коли мені важко, робив потрібне й залишав право прийняти або відмовитися. Завдяки йому я заново зрозуміла: справжня підтримка не позбавляє людину самостійності й не вимагає розплати слухняністю.
Останній бій почався вранці, коли я поливала вцілілі півонії. З боку дороги долинув гул кількох моторів. До будинку під’їхали три легкові машини, і з них один за одним почали виходити люди.
Я впізнала двоюрідну сестру Людмилу з чоловіком, які приїхали з іншого міста. З ними були племінник покійного Віктора Тарас і його дружина, а також далекі родичі, яких я раніше зустрічала здебільшого на весіллях і похоронах. Попереду цієї розгубленої процесії йшли Богдан та Оксана.
Син виглядав іще гірше, ніж під час минулого візиту. Він схуд, повіка нервово сіпалася, плечі опустилися. Оксана, навпаки, ретельно підготувалася до ролі. На ній була скромна темна сукня, волосся зібране в гладкий пучок, косметики майже не було видно. На обличчі застиг вираз безмежної скорботи. Вона тримала чоловіка під руку, ніби підтримувала людину, готову впасти.
Родичів поставили півколом перед моїм ґанком. Богдан обвів зібраних трагічним поглядом і, після тихої підказки дружини, почав заздалегідь відрепетирувану промову…
