— Про що ти говориш, мамо? — нарешті запитав син.
У його розгубленості могла бути частка щирості. Можливо, усіх подробиць задуму Оксана йому не розкривала, а він волів не ставити запитань. Але це вже нічого не змінювало. Богдан користувався грошима, залишив мене в занедбаному селі й був учасником обману, навіть якщо старанно не помічав окремих деталей.
— Я говорю про кредит, який ви оформили вісім місяців тому. Про суму, отриману під заставу моєї квартири. Про підпис, який у мене взяли в дні, коли я лежала майже непритомна. Ви розраховували, що тут я зникну з очей і дізнаюся про все лише після того, як банк забере житло?
Кожну фразу я вимовляла повільно й виразно. Богдан похитнувся, ніби його сильно штовхнули. У його погляді, зверненому до дружини, змішалися жах і запізніле гірке розуміння. Оксана не підводила голови; вона розглядала дорогі туфлі, забруднені землею біля мого ґанку.
Усі заготовлені виверти розсипалися. Переді мною стояли двоє дорослих людей без звичних масок — налякані, жадібні й нездатні визнати власну провину.
— Ну що, Богдане? Ти й далі хочеш, щоб я подзвонила юристові?
Син розтуляв рота, але не знаходив слів. Оксана втягнула голову в плечі й стала схожа не на владну господиню, а на зацьковану тваринку. Пауза тяглася довго. У ній остаточно згасло те сліпе почуття обов’язку, яке я стільки років приймала за материнську любов.
— Їдьте, — сказала я.
Це прозвучало не проханням і не погрозою, а простим повідомленням про те, що має статися. Вони розвернулися, не глянувши одне на одного, і повільно пішли до автомобіля. Двигун завівся без колишнього лютого реву. Машина важко розвернулася на вузькій дорозі й невдовзі зникла за хатами.
Поруч зі мною лишилася миска з почищеною картоплею — мій скромний обід і частина нового життя. Після їхнього від’їзду тиша стала іншою. У ній більше не було порожнечі й загрози; вона здавалася спокійною, чистою й гідною.
Я ще довго стояла на ґанку, доки пил остаточно не влігся. Тіло пам’ятало напруження розмови: плечі нили, пальці не відразу розтискалися. Але слідом за втомою прийшло полегшення. Цього разу зустріч із сином закінчилася не моєю поступкою. Я не погодилася вважати його потреби важливішими за свої й не стала рятувати людей від наслідків їхнього ж вибору.
Я зварила картоплю на печі й їла за відмитим столом, дивлячись у вікно, з якого нарешті зняла дошки. У зарослому саду серед трави виднілося кілька кущів півоній із темно-червоними бутонами. Вони вижили без догляду й готувалися розквітнути.
Мені здавалося, що викриті молоді тепер залишать мене в спокої й займуться наслідками власних учинків. Але я знову недооцінила їх. Загнана в кут людина не завжди шукає шлях до каяття; інколи вона думає лише про те, як завдати останнього удару…
