На призначений час ресторан майже спорожнів. Кілька пасажирів мовчки допивали каву, гортаючи новини, офіціанти неквапливо прибирали сусідні столики. Андрій прийшов раніше й обрав місце в дальньому кутку, де чужі голоси не могли завадити їхній розмові. Він звик приходити на ділові зустрічі з готовим рішенням, однак тепер не уявляв навіть, із чого почати.
Марина з’явилася рівно о восьмій. Після душу й короткого відпочинку втома на її обличчі стала менш помітною. На ній була проста темно-синя сукня, світле волосся вона зібрала низько на потилиці. Скромний одяг не приховував природної грації, яку Андрій помічав іще тоді, коли вона працювала в його домі й намагалася бути майже непомітною.
— Хлопчики заснули. За ними погодилася наглянути чергова няня готелю, — сказала вона, сідаючи навпроти.
— Як їх звати?
При згадці про дітей у її голосі вперше з’явилося тепло.
— Богдан і Максим. Богдан народився першим і тепер у всьому намагається бути попереду. Максим спокійніший, лагідніший і частіше проситься на руки.
Андрій подумки повторив імена. Якщо близнюки справді були його, він пропустив усе їхнє життя — понад два роки перших усмішок, кроків, слів, хвороб і безсонних ночей. Ця думка озвалася тупим болем.
— Марино, я мушу спитати прямо. Богдан і Максим — мої сини?
Вона не відповіла одразу. Пальці повільно стиснули край серветки, а в очах знову з’явилася настороженість.
— Чому це стало важливим саме сьогодні?
— Якщо вони мої, я маю обов’язки і… права, — почав Андрій і відразу почув, як сухо прозвучали ці слова. — Ні, не так. Я хочу знати правду. Я не можу зробити вигляд, ніби нічого не побачив.
— Хочете правду? — Марина нахилилася до нього. — Тоді дізнайтеся й решту. Дізнайтеся, як я плакала ночами на підлозі дешевої кімнати, бо ліжко здавалося надто жорстким для хворої спини. Як економила на власній їжі, щоб купити все необхідне дітям. Як народжувала вісім годин, не маючи поруч нікого, хто міг би тримати мене за руку й повторювати, що я впораюся.
Кожна фраза змушувала Андрія ще дужче стискати зуби. Він чомусь був певен, що після звільнення вона швидко знайшла інше місце й влаштувала життя. Жодного разу він не дозволив собі всерйоз уявити її вагітною, без грошей і підтримки.
— Я нічого цього не знав.
— Бо не захотіли дізнатися. Згадайте той вечір. Ваша мати заявила, ніби застала мене в бібліотеці, коли я нав’язувалася вам. Ви ж знали, що такого не було. Я завжди тримала дистанцію, ніколи не дозволяла собі ні зайвого слова, ні дотику. Але ви стояли поруч і слухали, як мене називають розважливою мисливицею за чужими грошима. Ви не поставили жодного запитання й не вимовили жодного слова на мій захист.
Картина минулого повернулася з безжальною ясністю. Надія вдерлася до кімнати розлючена, вигукувала звинувачення, вимагала негайно вигнати прислугу, яка насмілилася підвести очі на її сина. Андрій бачив розгубленість Марини й розумів, що мати все вигадала. І все ж віддав перевагу мовчанню, бо сперечатися було незручно, а захищати дівчину перед власною родиною — страшно.
— Я вчинив боягузливо, — визнав він, опустивши очі.
— Вчинили? — Марина витерла щоку тильним боком долоні. — А тепер ви вже інший? Досить було побачити дітей, щоб раптом набути сміливості?
Її запитання повисло між ними. Андрій чесно шукав відповідь і не знаходив її. Він знав лише, що три роки згадував її частіше, ніж дозволяв собі визнати, а після сьогоднішньої зустрічі потреба виправити минуле стала майже фізичною.
— Я думав про вас, Марино. Згадував, як ви тихо наспівували за роботою, як розмовляли з рослинами в саду, ніби вони здатні вас зрозуміти. Пам’ятав, з яким захватом ви розповідали про курси шиття, на які мріяли вступити. І щоразу повертався до останнього дня — до того, як дозволив вам піти. Я не переставав соромитися власного мовчання…
