Марина довго вивчала його обличчя, ніби намагалася зрозуміти, де закінчується щирість і починається звичне для багатої людини бажання отримати бажане.
— Ви хочете остаточну відповідь? Так, Богдан і Максим — ваші діти. Вони з’явилися на світ рівно через дев’ять місяців після нашої останньої зустрічі.
Кілька секунд Андрій не чув нічого, крім власного дихання. Світ ніби зруйнувався і тут-таки склався наново, але вже за іншими правилами. Нагорі спали його сини. Двоє хлопчиків, яких він жодного разу не тримав на руках, не втішав і не захищав. Вони росли, не підозрюючи про його існування, поки він укладав угоди й вважав успішним життя, у якому для них не знайшлося місця.
— Чому ви не повідомили мені? — вихопилося в нього. — Чому не прийшли, коли дізналися про вагітність?
Марина тихо засміялася, але в цьому звуці не було радості.
— Прийти до людини, яка мовчки дивилася, як мене викидають за двері? Просити допомоги в того, хто дозволив назвати мене жадібною і продажною? Коли я дізналася про дітей, то жила в крихітній орендованій кімнаті й не завжди могла купити собі їжу. Але навіть тоді мені не спало на думку знову постукати у ваш особняк. Я була певна, що ви зневажаєте мене.
Слова обпекли сильніше за ляпас. Лише тепер Андрій побачив увесь масштаб наслідків власної бездіяльності. Того дня він покинув не одну принижену жінку — він залишив без захисту і власних ненароджених дітей, хоч іще не знав про них.
— Дозвольте мені все виправити. Я забезпечу вас, подбаю про хлопчиків, зроблю так, щоб ви більше ні в чому не мали потреби.
Він потягнувся через стіл, але Марина прибрала руку.
— Деякі речі не повертаються до попереднього стану від однієї щедрої пропозиції. Ви не зітрете голод, страх і ночі, коли я плакала сама. Не зможете заднім числом опинитися поруч у пологовій залі. І головне — ви знову говорите лише про те, що здатні купити.
— Я говорю не про купівлю.
— Справді? Тоді що станеться, якщо я прийму вашу допомогу? Ви поселите нас у зручному домі, визначите, як нам жити, і вважатимете, що отримали право вирішувати за всіх. Для вас люди завжди були чимось, що можна оплатити, втримати й контролювати.
Андрій хотів заперечити, але впевненості в голосі не знайшлося. Марина помітила це й вела далі:
— Уявіть, що ваша родина дізнається про близнюків. Що скаже Надія, коли зрозуміє: її онуків народила колишня прибиральниця? Ви станете поруч зі мною чи знову промовчите, щоб не порушувати спокою у власному домі?
Це запитання вдарило точно в слабке місце. Андрій надто добре знав матір, її зверхність і хворобливу залежність від становища в суспільстві. Хотілося негайно пообіцяти, що тепер усе буде інакше, але він не мав права вимовляти слова, у яких сам іще не був певен.
— Я не знаю, — сказав він нарешті.
Марина повільно підвелася й розгладила сукню. На її обличчі відбилося гірке задоволення.
— Принаймні, зараз ви не збрехали. Дякую за номер. Наш літак вилітає о сьомій ранку, і після цього вам не доведеться про нас турбуватися.
Біля дверей вона затрималася й озирнулася.
— Якщо колись захочете справді пізнати синів, знайдіть мене лише тоді, коли будете твердо певні свого рішення. Богданові й Максимові потрібен справжній батько, а не людина, яка ховатиме їх, коли вони виявляться незручними.
Вона зникла в коридорі. Андрій залишився за столом із відчуттям, що вдруге втратив не лише єдину жінку, яку не зміг забути, а й двох дітей. Тієї ночі він так і не склепив очей…
