До світанку Андрій простояв біля вікна, дивлячись на вогні довкола аеропорту й знову чуючи запитання Марини. Він уперше поставив під сумнів не окремий вчинок, а самого себе — чоловіка, яким звик себе вважати. О сьомій ранку літак піднявся над смугою. Андрій спостерігав, як він меншає в чистому небі, забираючи трьох людей, які раптом виявилися важливішими за все його вибудуване життя.
Наступні два тижні він намагався повернутися до звичного розпорядку. Засідання йшли за графіком, на стіл лягали фінансові звіти, партнери обговорювали нові об’єкти, однак усе це здавалося порожнім. Андрій дедалі частіше замовкав посеред розмови й дивився крізь співрозмовників, не чуючи запитань. Його секретарка Оксана Бойко, яка працювала з ним понад десять років, швидко помітила зміну.
— Андрію Сергійовичу, з вами точно все гаразд? Ви вже третій день майже не торкаєтеся документів.
— Просто втомився, Оксано. Нічого серйозного.
Це була неправда. Він думав лише про те, як знайти Марину й дітей. Нарешті Андрій найняв приватного детектива, передав йому всі відомості, які мав, і наказав не зупинятися, доки не з’явиться точна адреса. Відповідь надійшла дощового четверга. Марина жила в невеликому курортному селищі біля моря й допомагала в родинному пансіонаті «Тиха бухта». Їй відвели маленьку квартиру в задній частині будівлі, де вона оселилася разом із синами.
Андрій скасував зустрічі на найближчі дні, вилетів того ж вечора, а після прибуття взяв напрокат машину. Дорога від аеропорту до селища зайняла менш як годину, але здалася безкінечною. Що ближче було море, то сильніше він боявся, що Марина відмовиться навіть розмовляти.
Селище виявилося повною протилежністю його світові. Невисокі рибальські будинки сусідили з маленькими гостьовими дворами, уздовж пляжу тяглися прості кафе. У повітрі змішувалися сіль, дим від жаровень і запах нагрітої деревини. Діти бігали піском босоніж, дорослі розмовляли під навісами, і ніхто нікуди не поспішав.
«Тиха бухта» займала двоповерхову біло-блакитну будівлю. На балконах висіли яскраві гамаки, між поручнями стояли глиняні горщики з квітами. Андрій припаркувався навпроти й кілька хвилин не виходив, намагаючись уявити Марину в цій простій, розміреній обстановці.
— Ви когось шукаєте? — гукнув його веселий жіночий голос.
До нього йшла кучерява жінка років сорока з кошиком свіжої білизни.
— Я хотів би зняти кімнату на кілька днів, — відповів Андрій після короткої паузи.
— Звісно. Мене звати Галина, я господиня. Заходьте, усе покажу.
Поки Галина розповідала про вільні кімнати, Андрій непомітно роззирався. Раптом із подвір’я долинув сміх, який він упізнав миттєво. Пославшись на любов до зелені, він попросив показати внутрішній сад і пішов на цей звук.
Під розлогим деревом Марина гралася з Богданом і Максимом. Один хлопчик ганяв травою кольоровий м’яч, другий обіймав матір за ноги й просився на руки. Вона була босоніж, у легкій сукні в дрібні квіти. Сонячні плями рухалися по її волоссю, а вільний, щирий сміх змусив Андрія завмерти. Максим першим помітив незнайомця й витріщився на нього великими блакитними очима. Марина простежила за поглядом сина, побачила Андрія й миттєво зблідла…
