Життя без прикрас— Одну валізу зібрала, з нею й пішла, — продовжила Ірина. — На квартиру ж прав у мене немає. Ремонт їм дістався, хоч і за мої гроші зроблений. Тепер там його нова дружина живе. З дитиною. — Ірина помовчала. — А я винаймаю однокімнатну квартиру й працюю. І чужим словам більше не вірю. Мама про мене каже: спершу воювати починаєш, потім з’ясовуєш, що й до чого. Схоже, має вона рацію.
— То ось чому ви мене тоді з даху не відпускали, — неголосно сказав Віктор.
— Ось чому.
За вікном уже зовсім розвиднілося. Таня поворухнулася, розтиснула пальці, відпускаючи нарешті Іринину руку, й повернулася уві сні на інший бік.
— Знаєте, що я думаю? — сказав Віктор. — Дурень він, ваш Андрій.
Ірина засміялася — неголосно, щоб Таню не розбудити. Чомусь сміх змішувався зі сльозами. А потім їй захотілося розповісти ще й про батька: про його майстерню, про шурупи в бляшанці, про садову гойдалку, яку він для неї змайстрував. Мотузки давно згнили, а дошка лежала в траві. Віктор вислухав усе, жодного разу не перебивши.
Денний сон закінчився для Ірини стукотом молотка з подвір’я. Вона вийшла на ґанок і зупинилася: під старою яблунею в глибині саду працював Віктор. На гілці він закріплював нові мотузки для гойдалки.
Коли батько влаштував її тут, Ірині було років шість. До міцної гілки підвісив на мотузках товсту дошку, і на ній минуло все її дитинство. Потім гойдатися стало нікому. Мотузки так і висіли, поки не згнили, а дошка опинилася в траві.
— Оксана Василівна дозволила, — пояснив Віктор, помітивши її. — Таня давно на цю гойдалку дивиться. Хоча, якщо чесно, я не заради неї. — Він спустився з драбини, перевірив, як тримаються вузли, й відійшов на крок. — Ви вночі згадували батька, його майстерню, шурупи… Захотілося хоча б гойдалку повернути. Нехай знову можна буде гойдатися.
Ірина так і не знайшла відповіді. Підійшла, провела рукою по новій мотузці й обережно опустилася на дошку. Почувся скрип, але гойдалка її витримала.
— Ну ось, — сказав Віктор. — Можна сидіти. Тримає.
Коли він пішов, вона залишилася під яблунею. Ледь відштовхувалася від землі ногами й дивилася вгору, на сонце між листям. Тепло було на душі — і водночас трохи страшно: ще недавно сусід був чужою людиною, а тепер уже так багато для неї важив.
Надвечір Наталія знову приїхала по яйця. На веранді мама поїла її чаєм; проходячи повз, Ірина почула своє ім’я.
— Моя Ірина розкопок не кидає, — говорила Оксана Василівна. — До Вікторового сараю вже зовсім трохи залишилося. Він біля самого паркану. Каже, завтра до нього дістанеться.
— Оце завзятість! — озвалася Наталія. — Ну і як, є щось?
— Поки нічого. Дріт далі йде, а куди — ще не знаємо.
Наталія побачила Ірину й усміхнулася.
— Мені вже розповіли, Ірино, ви тут усю округу перекопали. Та ще й із Петровичем порозумілися! Це ж мало кому вдається.
— Само якось вийшло.
— І з Віктором, бачу, порозумілися. — Наталія кивнула в сад, на відновлену гойдалку. Усмішка не зникла з її обличчя, тільки очі наче перестали всміхатися. — Треба ж, наш відлюдько відтанув.
Ірина промовчала, не знаючи, що сказати. Наталія допила свій чай, отримала яйця, розцілувалася з Оксаною Василівною й пішла до машини.
Віктор із донькою зазирнули ввечері, ненадовго. Блідість після хвороби в Тані ще залишалася, зате веселість повернулася: щойно переступивши поріг, вона зажадала гойдалку. Ірина дивилася, як Віктор її розгойдує.
— Завтра на цілий день у місто поїдемо, — сказав він. — До моєї мами. Давно вона просить онуку привезти. Ну й педіатрові покажемося заодно, після такої ночі.
— Їдьте. А я завтра якраз до вашого сараю з розкопками підійду.
— Копайте на здоров’я, — усміхнувся Віктор. — Тільки Жужу до нас більше не відправляйте. Запас кепок у мене вже невеликий.
Ірина розсміялася.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Мне очень понравился рассказ